Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

— Я присягаюся, це правда. Я не знаю, хто він такий. Той журналіст, якого ти застрелила…

Він замовк на півслові, раптово зміркувавши, що навряд чи варто було зараз заговорювати про вчинену нею в Енскеді криваву бійню.

— Ну?

— Він запитував те ж саме. Я не знаю. Якби знав, то сказав би. Присягаюся, що це так. Його знає Атхо.

— Ти з ним розмовляв?

— Одну хвилинку телефоном. Я говорив з людиною, яка сказала, що її звуть Зала. Вірніше, це він говорив зі мною.

— Чому?

Пер-Оке Сандстрьом закліпав. Краплі поту стікали йому на очі, і він відчував, як на підборіддя повзуть з носа шмарклі.

— Я… Вони хотіли, щоб я знову надав їм послугу.

— Щось твоя історія починає тупцяти на місці, — застережливо сказала Лісбет Саландер.

— Вони хотіли, щоб я знову поїхав до Таллінна і забрав звідти заздалегідь приготовлену машину. З амфетаміном. Я не хотів.

— Чому ти не хотів?

— Це було вже занадто. Вони ж такі гангстери. Я хотів вийти з гри. У мене ж була робота, і я був при ділі.

— Тобто ти хочеш сказати, що гангстером ти був тільки у вільний від роботи час.

— Я взагалі не така людина, — сказав він жалісливо.

— Ну звичайно. — В її голосі було стільки презирства, що Пер-Оке Сандстрьом опустив очі. — Кажи далі. Яке відношення мав до всього цього Зала?

— Це був справжній жах!

Він замовк, і у нього раптом знову рясно полилися сльози. Він почав кусати собі губи, поки з них не потекла кров.

— Ти знову тупцяєш на місці, — холодно зауважила Лісбет Саландер.

— Атхо кілька разів починав мене вмовляти. Харрі застерігав мене, він сказав, що Атхо на мене вже сердиться і тепер невідомо, що він зі мною зробить. Урешті-решт я погодився прийти на зустріч з Атхо. Це було в серпні минулого року. Я поїхав з Харрі до Норсборґа…

Губи Пера-Оке рухалися й далі, але голос раптом пропав. Лісбет Саландер поглянула на нього, примружуючи очі, і голос до нього повернувся.

— Атхо був як божевільний. Він жахлива людина. Ти навіть не уявляєш собі, до чого він жорстокий. Він сказав, що мені вже пізно виходити з гри і, якщо я не зроблю того, що він сказав, мені не бути живим. Він сказав, що мені хочуть дещо продемонструвати.

— Ну?

— Вони змусили мене поїхати з ними. Ми поїхали в Сьодертельє. Атхо звелів закрити мені очі шапкою. Він натягнув мені на голову мішок. Я до смерті злякався.

— Отже, ти їхав з мішком на голові. Що було далі?

— Машина зупинилася. Я не знав, де ми.

— Де вони нап’яли на тебе мішок?

— При в’їзді до Сьодертельє.

— І скільки часу ви ще їхали?

— Мабуть… мабуть, близько тридцяти хвилин. Вони вивели мене з машини. Це було щось подібне до складу.

— І що було далі?

— Харрі й Атхо завели мене до приміщення. Там було світло. Перше, що я побачив, був якийсь бідолаха, він лежав на цементній підлозі. Він був зв’язаний і страшенно побитий.

— Хто це був?

— Його звали Кенет Густафссон. Але це я довідався вже пізніше. Вони не говорили, як його звуть.

— Що сталося?

— Там був якийсь чолов’яга. Такого здоровенного я раніше ніколи не бачив, Він був просто гігант. Суцільні м’язи.

— Який вигляд він мав?

— Білявий. З виду сам диявол.

— Ім’я?

— Він не називав свого імені.

— Гаразд. Білявий гігант. Хто був там ще?

— Ще один чоловік. Затяганого вигляду. Блондин. З кінським хвостом.

«Маґґе Лундін», — відзначила Лісбет.

— Ще хто?

— ТІЛЬКИ Я, Харрі та Атхо.

— Далі!

— Білявий… Той, здоровило, підсунув мені стільця. Він не сказав при мені ані слова. Говорив Атхо. Він сказав, що хлопець на підлозі багато патякав. І він хоче, щоб я подивився, що буває з патякалами.

Пер-Оке Сандстрьом вибухнув нестримним плачем.

— Ти знову застряг, — нагадала Лісбет.

— Білявий підняв хлопця, що лежав на підлозі, і посадив на інший стілець навпроти мене. Ми сиділи за метр один від одного. Я заглянув йому в очі. Гігант став у нього за спиною і взяв руками за шию… Він… він…

— Задушив його? — підказала Лісбет Саландер.

— Так… Ні… Він його стиснув. По-моєму, він зламав йому шию голими руками. Я чув, як хруснули хребці, і він помер у мене на очах.

Пер-Оке Сандстрьом захитався у зашморзі. Сльози текли з його очей нестримними ручаями. Він ніколи нікому про це не розповідав. Лісбет зачекала хвилину, поки він заспокоїться.

— А потім?

— Інший чоловік — той, з кінським хвостом — приніс бензопилу й відпиляв у нього голову і кисті рук. Коли він закінчив, здоровило підійшов до мене. Він обхопив руками мою шию. Я намагався віддерти його руки. Я тужився що є сили, але не міг зсунути його пальці бодай на міліметр. Але він мене не душив… Він тільки тримав руки на моїй шиї. Довго тримав. А Атхо час від часу брав у руки телефон і з кимось розмовляв. Він говорив російською. Потім раптом сказав, що зі мною хоче говорити Зала, і підніс слухавку до мого вуха.

— Що сказав Зала?

— Він тільки сказав, що сподівається, що я виконаю те, про що мене просить Атхо. Він запитав, чи хочу я все ще вийти з гри. Я обіцяв йому, що поїду до Таллінна і заберу там машину з амфетаміном. А що я міг удіяти?

Лісбет мовчала і лише задумливо дивилася на зашмаркляного журналіста, який стояв перед нею в зашморзі. Здавалося, вона поринула в свої думки.

— Опиши його голос.

— Не… не знаю… Звичайний голос.

— Низький голос, високий голос?

— Низький. Буденний. Грубий.

— Якою мовою ви розмовляли?

— Шведською.

— Акцент?

— Так, здається, був трохи. Але він добре говорив шведською. З Атхо вони говорили російською.

— Ти знаєш російську?

— Трохи. Не розмовляю вільно. Зовсім трішки.

— Що говорив йому Атхо?

— Він тільки сказав, що демонстрація відбулася. Більше нічого.

— Ти кому-небудь про це розповідав?

— Ні.

— Даґу Свенссону?

— Ні… Ні…

— Даґ Свенссон був у тебе?

Сандстрьом кивнув.

— Не чую.

— Так.

— Чому?

— Він знав, що в мене… є повії.

— Що він запитав?

— Він хотів знати…

— Ну!

— Про Залу. Він питав про Залу. Це були його другі відвідини.

— Другі?

— Він вийшов зі мною на зв’язок за два тижні до своєї смерті. Тоді він прийшов уперше і ще раз за два дні до того, як ти… як він…

— До того, як я його застрелила?

— Так, саме так.

— І