Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Ви поклали в дорожню торбу кишки Оуена і справжній рукопис,— провадив детектив. Тассел підійшла так близько, що він відчував запах парфумів і застарілого цигаркового диму.— Далі ви надягнули плащ і капелюх Квайна й пішли. І рушили до оселі Кетрин Кент, щоб покласти в її поштову щілину четверту копію фальшивого «Бомбікса Морі». Так ви хотіли збільшити коло підозрюваних і кинути тінь на жінку, яка мала те, чого ніколи не мали ви: секс. Яка мала товариство, мала принаймні одного друга.

Тассел вдавано засміялася, але сміх вийшов маніакальний.

Її пальці все стискалися й розтискалися.

— Ви з Оуеном пречудово знайшли б спільну мову,— прошепотіла вона.— Авжеж, Майкле? Хіба він не потоваришував би

з Оуеном? Хворобливі фантазії... містере Страйка, вас люди візьмуть на кпини,— Тассел дихала дедалі важче, з білого обличчя дивилися незворушні, мертві, порожні очі.— Бідний каліка намагається повторити колишній успіх, женеться за славою батька...

— Ви маєте докази цих тверджень? — спитав з-за віхоли Фенкорт; його голос був хрипкий від бажання не вірити. Це була не трагедія на папері, не сценічна смерть у театральному гримі. Тут, поруч з ним, стояла подруга студентських літ, і хай що зробило з ними життя, думка про те, що кремезна й негарна закохана дівчина, яку він знав у Оксфорді, могла перетворитися на жінку, здатну на таке моторошне вбивство, була майже нестерпна.

— Так, я маю докази,— тихо відповів Страйк.— У мене є загорнута в чорну паранджу друга друкарська машинка — та сама модель, що й у Квайна,— і заплямований кислотою комбінезон, для ваги набитий камінням. Мій знайомий норець-аматор кілька днів тому дістав їх з моря. Машинка, паранджа й інше лежали на дні під горезвісними скелями у Гвітіані: у Пащі пекла, що її зображено на обкладинці книжки Доркас Пенджеллі. Гадаю, вона показувала вам це місце, коли ви приїхали в гості, так, Елізабет? І ви пішли туди на самоті з мобільним, а їй сказали, що ловите кращий сигнал?

Тассел випустила моторошний низький стогін — зойк людини, яку вдарили в живіт. Якусь мить усі стояла нерухомо, а тоді Тассел незграбно розвернулася й побігла, спотикаючись, у бік клубу. Здригнувся яскраво-жовтий прямокутник світла, тоді зник: двері відчинилися і зачинилися.

— Але ж,— мовив Фенкорт, зробивши кілька кроків уперед, а тоді приголомшено озирнувшись на Страйка,— ви не можете... ви маєте її зупинити!

— Я б її не зупинив, навіть якби хотів,— відповів Страйк, відкидаючи недопалок у сніг.— Коліно болить.

— Вона бозна-що накоїть!..

— Мабуть, укоротить собі віку,— погодився Страйк, дістаючи мобільний.

Письменник витріщився на нього.

— Ви... та ви просто холоднокровний покидьок!

— Ви не перший це кажете,— озвався Страйк, натискаючи кнопки на мобільному.— Готова? — спитав він у телефон.— Ми виходимо.

49

Dangers, like stars, in dark attempts best shine.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[58]

Крізь натовп курців під фасадом клубу проштовхалася кремезна жінка, яка ніби не бачила, куди йде, і ковзала на снігу. Вона помчала темною вулицею; хутряний комір пальта злітав і опадав.

З провулку виїхало таксі, над яким сяяв напис «Вільно», і жінка зупинила його, дико вимахуючи руками. Кеб негайно загальмував. Фари посилали в темряву два конуси світла, які обривав щільний снігопад.

— Фулгем-Пелес-роуд,— мовив хрипкий низький голос, змішаний з риданнями.

Таксі зрушило з місця. Кеб був старий, скляна перегородка між водієм і пасажиром укрита плямами, бо водій багато років курив. Щоразу як у салон падало світло вуличних ліхтарів, у дзеркалі заднього огляду виринала Елізабет Тассел: вона тихо плакала, ховаючи обличчя у великих долонях.

Водійка не питала, у чому справа, тільки озирнулася на темну вулицю позаду, де до червоної спортивної машини квапилося двоє чоловіків.

Таксі звернуло за ріг, а Елізабет Тассел усе плакала в долоні. Товста вовняна шапка на водійці кололася, але за довгі години чекання жінка встигла не раз подякувати шапці. Таксі мчало вздовж Кінгз-роуд, приминаючи шинами товстий пухнастий сніг, який відмовлявся перетворитися на сльоту. Навколо вирувала безжалісна віхола; на дорогах чигала смертельна небезпека.

— Ви не туди їдете.

— Вулиці перекрили,— збрехала Робін.— Через снігопад.

їхні з Елізабет погляди зустрілися у дзеркалі заднього огляду. Літагентка озирнулася через плече. Червоний «альфа-ромео» був надто далеко — не роздивитися. Тассел дико роззирнулася на будівлі навколо. Робін чула моторошний свист, що виривався з її грудей.

— Ми їдемо у протилежному напрямку!

— Я за хвилину розвернуся,— пообіцяла Робін.

Вона не бачила, як Елізабет Тассел смикає дверцята, але почула.

Дверцята всі були заблоковані.

— Можете висадити мене тут,— гучно наказала Тассел.— Я сказала, висадіть мене!

— Ви за такої негоди іншого таксі не зловите,— відповіла Робін.

Розрахунок був на те, що збентежена Тассел помітить, що таксі їде не туди, трохи пізніше. Кеб тільки наближався до Слоун-скверу. До Нового Скотланд-Ярду була ще миля. Очі Робін метнулися до дзеркала заднього огляду. «Альфа-ромео» крихітною червоною цяткою виднілася удалині.

Елізабет розстебнула пасок безпеки.

— Зупиніть таксі! — заволала вона.— Зупиніться, випустіть мене!

— Я не можу тут зупинитися,— відповіла Робін зі спокоєм, якого не відчувала, бо Літагентка злізла з сидіння і великими руками смикала за скляну перегородку.— Мадам, я мушу просити вас сісти...

Скляний екран від’їхав. Руки Елізабет вчепилися в шапку й волосся Робін, її обличчя опинилося майже поруч; погляд був отруйний. Волосся Робін пітними пасмами упало їй на обличчя.

— Пустіть мене!

— Ти хто така? — заволала Тассел, смикаючи Робін за волосся.— Ральф сказав, що бачив, як якась блондинка рилася в нашому смітті... Ти хто така?!

— Пустіть! — закричала Робін, а Тассел вільною рукою схопила її за горло.

За двісті ярдів від них Страйк кричав на Ала:

— Тисни, тисни на газ, там щось не те, ти тільки глянь...

Таксі попереду водило по всій дорозі.

— От не їде по льоду нормально,— застогнав Ал, коли «альфа-ромео» не загальмувала вчасно, а таксі звернуло за ріг на Слоун-сквер і зникло з очей.

Тассел майже вилізла на переднє сидіння і кричала на все своє понівечене горло, а Робін однією рукою відбивалася від неї, а другою утримувала кермо. Вона не бачила, куди їде, за волоссям і снігопадом, ще й руки Тассел зімкнулися на її горлянці й тиснули, тиснули. Робін спробувала намацати гальмо, але таксі рвонуло уперед. Вона зрозуміла, що натиснула газ. Дихати не було чим. Відпустивши