Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Склав тут у торбу, чекає на тебе.

— Я завтра з самого ранку когось пришлю...

— А я піду додому і прийму добрячу гарячу ванну,— відповів Полворт.

— Живчику, ти просто чортів...

— О, я такий. Потім поговоримо про мої заслуги. Я тут, Діду, зараз дуба дам. Усе, пішов додому.

Страйк подзвонив Робін і повідомив новини. Вона зраділа не менше.

— Так, так, завтра! — рішучо мовила вона.— Я завтра піду і все добуду!

— Не ризикуй,— застеріг її Страйк.— Ми не на змаганні.

Вночі він майже не спав.

Робін прийшла тільки о першій годині, та щойно Страйк почув грюкіт скляних дверей та її голос, він усе зрозумів.

— Ти що?..

— Так,— видихнула вона.

Робін була подумала, що він її зараз обійме — і це був би перехід межі, до якої Страйк раніше навіть не наближався,— але кинувся він насправді не до неї, а до телефону.

— Я дзвоню Анстису. Робін, ми це зробили.

— Корморане, я боюся, що...— почала Робін, але Страйк не почув. Він побіг до себе в кабінет і зачинив двері.

Робін опустилася на свій стілець, почуваючись украй непевно. За зачиненими дверима підносився й опадав нерозбірливий голос Страйка. Робін знервовано підвелася і вийшла до вбиральні, де помила руки і довго дивилася у брудне й потріскане дзеркало, роздивляючись своє незвично золоте волосся. Повернувшись до офісу, знову сіла, але ні на чому не могла зосередитися; помітила, що ялинка з блискіток не горить, ввімкнула гірлянду, а тоді почала чекати, розсіяно гризучи ніготь — чого не робила уже багато років.

За двадцять хвилин з кабінету вийшов Страйк — щелепа висунута уперед, вираз на обличчі потворний.

— Тупий клятий довбень! — такі були його перші слова.

— Ні! — зойкнула Робін.

— І чути нічого не хоче,— говорив Страйк; надто накручений, щоб сісти, він кульгав туди-сюди маленьким приміщенням.— У нього, бачте, є та ганчірка, а на ній кров Квайна — велика справа, та він сто років тому міг порізатися! Такий закоханий у свою псячу теорію...

— Ти йому казав, що досить просто отримати ордер, і...

— Довбень! — заревів Страйк і вдарив кулаком металеву шафку, аж та затрусилася, а Робін підскочила.

— Але він не зможе нічого відкинути, коли експертиза...

— Так у тому-то й річ, Робін! — розвернувся до неї Страйк.— Якщо вони не зроблять обшук до експертизи, то, може, і шукати не буде чого!

— А ти йому сказав про машинку?

— Якщо той простий факт, що вона там узагалі опинилася, до цього дурня не доходить...

Робін більше нічого не пропонувала, тільки дивилася, як Страйк, насупившись, дибає кімнатою, і боялася сказати про те, що непокоїло її саму.

— Та пішло воно,— сказав Страйк, ушосте розвернувшись до її столу.— Шок і трепет. Варіантів немає. Ал,— забурмотів він, знову дістаючи мобільний,— і Нік.

— Хто такий Нік? — спитала Робін, намагаючись встежити за ходом його думок.

— Він жонатий на адвокатці Леонори,— пояснив Страйк, натискаючи клавіші.— Давній приятель... працює гастроентерологом...

І він знову вийшов до свого офісу і ляснув дверима.

Не маючи інших справ, Робін налила в чайник води — серце її шалено калатало — і приготувала чай на двох. Горнятка холонули; вона чекала.

Коли за чверть години Страйк знову вийшов, то здавався спокійнішим.

— Гаразд,— сказав він, взявши своє горнятко й відпивши.— Я маю план, і мені потрібна ти. Ти готова?

— Звісно! — озвалася Робін.

Страйк стисло пояснив, що саме вона має зробити. План був амбітний і сильно спирався на талан.

— Ну що? — нарешті спитав Страйк.

— Без проблем,— відповіла Робін.

— Можливо, ти нам і не знадобишся.

— Можливо,— погодилася Робін.

— З іншого боку, саме ти можеш зіграти ключову роль.

— Так,— погодилася Робін.

— Точно все гаразд? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.

— Та без проблем,— запевнила Робін.— Я справді хочу взяти участь, просто...— вона завагалася,— боюся, що він...

— Що? — різко спитав Страйк.

— Боюся, що мені треба буде потренуватися,— відповіла Робін.

— А,— озвався Страйк, не зводячи з неї очей.— Так, це розумно. Часу маємо наче до четверга. Зараз ще раз перевірю Дату...

І він утретє зник у кабінеті. Робін знову сіла на свій стілець.

Вона відчайдушно прагнула взяти участь у затриманні вбивці Оуена Квайна. Але слова, які Робін хотіла вимовити, поки її не налякала різка реакція Страйка, були такі: «Боюся, що він міг мене помітити».

47

Ha, ha, ha, thou entanglest thyself in thine own work like a silkworm.

John Webster, The White Devil[56]

У світлі старовинного вуличного ліхтаря мультяшні панно на фасаді Мистецького клубу Челсі вигляд мали напрочуд моторошний. На звичайних білих стінах кількох будинків, зрощених в одне ціле, намалювали веселку і персонажів цирку почвар: чотириногу білявку; слона, що поїдає господаря; худющого гутаперчевого хлопчика у смугастому костюмі арештанта, що ніби зникає у власному анусі. Клуб стояв на зеленій, сонній, дуже пристойній вулиці, де панувала тиша, бо снігопад повернувся мститися і хутко засипав дахи й тротуари — ніби й не було тієї короткої відлиги. Протягом четверга завірюха дедалі дужчала, і тепер крізь мигтіння ліхтаря і кружляння завії старий клуб зі свіжими фресками на стінах здавався дивно нереальним — картонна декорація, ярмаркове полотно.

Страйк стояв на затіненій алеї біля Олд-Черч-стріт і дивився, як один по одному гості прибувають на свою скромну вечірку. Він бачив, як Джері Вальдгрейв з кам’яним обличчям виводить з таксі старого Пінкельмана, а Денієл Чард у хутряній шапці й на милицях ніяково киває й вітає гостей. Елізабет Тассел приїхала на таксі сама; довго шукала гроші, трусилася від холоду. Останнім на машині з водієм прибув Майкл Фенкорт. Він спроквола вийшов з салону, розправив пальто і тільки тоді пішов усередину.

Детектив, якому на щільне кучеряве волосся рясно сипав сніг, витягнув мобільний і подзвонив брату.

— Привіт! — збудженим голосом сказав Ал.— Вони всі якраз у бенкетній залі.

— Багато людей?

— З десяток.

— Я заходжу.

Спираючись на ціпок, Страйк покульгав вулицею. Його пропустили, коли він назвався й пояснив, що прийшов як гість Дункана Гільфедера.

Ал і Дункан Гільфедер, зірковий фотограф, якого Страйк уперше в житті бачив, стояли за кілька кроків від входу. Гільфедер не