Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Роман мовчки притуляє келих до вуст та втягує у себе далеко немаленьку  порцію вина. Ковтає спиртне, а його застиглі, мов неживі очі, спрямовані прямо.

У мене від його нетипової реакції вже душа не на місці. Хвилювання то червоним жаром із пічки, то колючо-морозним снігом щедро посипає мою свідомість.

Але стоп…

Я себе вже до неможливості накручую.

Мені треба заспокоїтися. Вгамуватися, адже я непросту розмову підняла. Не питаю, що він хоче на вечерю, а витягнула за руку питання, яке життя вирішує.

- Пам'ятаю, - нарешті відповідає Роман. Його очі вже прикуті до келиха.

- І? - бо мені мало за відповідь одне слово отримати. Не дуже воно інформативне!

- Шкода, що їдеш, - тихо продовжує. - Від навчання нікуди не подітися.

У мене від почутого всередині з’являється люта істерика, яка змушує мене покинути його коліна.  Я встаю на ноги та відходжу від нього - відплигую, мов від лютого звіра.

Тепер стою на відстані метра та зі всієї сили, яку маю в руках, стискаю келих.

- Невже це все, що ти хочеш мені сказати? - намагаюся говорити рівно, бо може я ще дарма панікую.

Очікую на його відповідь, що аж серце в грудях завмирає, а келих у руках ледь не тріщить.

Загребельний повільно підіймає голову. Сумні блакитні океани огортають мене, а слова топлять у тих водах:

- Шкода, що нам доведеться припинити наші БДСМ-стосунки.

Я не вірю, що він це говорить. Не вірю! Останнім же часом давав натяки, що не просто…

А тут… Шкода… Шкода… ШКОДА!!!

Моментально відвертаюся від нього, адже не можу дивитися, та важкими кроками, мов до ніг прив'язані свинцеві кулі, прямую до вікна, за яким уже темно.

Виливаю з келиха все вино до рота та ковтаю, кривлячись від ситуації та спиртного.

- БДСМ-стосунки, - повторюю зі злістю, відчуваючи, як пронизує біль. - Зрозуміло…

Різко обертаюся до нього. Його очі  вже спрямовані додолу. Дивиться на флогер, яким мене годину тому шмагав.

- Насте, я ж тобі говорив на початку, що не переслідую стосунків, яких ти від мене хотіла, - мовить льодяним голосом Роман. - А тому…

- А чому ти тоді останні тижні давав своїми діями чіткі натяки, що все не просто так? - уриваю його та переходжу на крик. - Якого чорта приїхав на мій день народження? Та все інше! М? Зайнятися не було чим! Хотів мені голову пудрити! Якщо так… Я була про тебе кращої думки!

Роман мовчить, мов школяр, який отримав двійку за невиконане домашнє завдання, а нині слухає докір мами.

Я хочу кинути у нього цим келихом, але стримуюся. Тільки ще сильніше його стискаю. Аби ще тільки дійсно не розчавити його рукою. Тоді поріжуся та завдам собі болю…

Та я його собі вже завдала… Ще давно… Коли побачила його в тому клятому літаку, а там…

- Ти щось скажеш? - хмикаю. - Чи будеш мовчати!

Роман ставить свій келих на тумбочку та ще більше мене "убиває":

- Мої дії просто були діями. Я їх не робив через щось там, що ти собі там придумала.

Сльози. Уже біжать… Стираю їх рукавом халата. Хочеться гучно заридати.

- Зрозуміло, - тремтить мій голос. І очі Романа на мене. Та не довго дивиться - відвертається.

Соромно дивитися мені в очі? Соромно…

- Краще б не робив тих дій, - підходжу я до тумбочки - ставлю свій келих, а після цього скидаю зі себе халат, який кидаю на Романа та йду одягати свою білизну й сукню.

Це все відбувається швидко,  Роман сидить на ліжку, мов статуя! Навіть халат не чіпає, який жбурнула йому на плечі.

А я… А я…

А я продовжую умиватися полиновими сльозима. Світу білого не бачу скрізь ці рідкі кристали горя!

Уже тягну блискавку сукні догори. Після цього хапаю свою сумочку, виймаю гребінець та прочісую своє мокре волосся, яке місцями трішки заплутане. У тих згаданих місцях - рву його та навіть не відчуваю біль від цих дій.

Закидаю бісів гребінець до сумки та прямую до коридору. Взуваю свої чорні туфлі.

Тільки зараз Роман підіймається з ліжка та виходить на коридор. Я стираю сльози, щоб побачити його…

А для чого? Не знаю…

Він стоїть без емоцій та в очі не дивиться.

Негідник!

Закидаю сумку на плече та відкриваю двері - провертаю ключ, як тут він мовить тихе:

- Вибач.

Мене це «вибач» змушує ледь не вибухнути. Обертаюся до нього та не витримую - даю йому ляпас. Гучний та, мабуть, дуже болісний.

Але настільки він йому недобрий - не знаю, бо не дивлюся на його реакцію, а просто вилітаю з квартири зі словом, яке ледве йому адресую:

- Прощавай.