Ребекка - Дафна дю Мор'є

Місіс Денверз не зводила очей із написаного в щоденнику прізвища та великого чорного хреста поряд із ним.

— Бейкер, — повторювала вона. — Бейкер.

— Думаю, якщо ми дізнаємось, хто такий Бейкер, то докопаємося до суті, — сказав полковник Джуліан. — Вона ж не потрапила до лап лихварів, чи не так?

Місіс Денверз кинула на нього презирливий погляд.

— Місіс де Вінтер? — перепитала вона.

— Можливо, її шантажували? — запитав полковник, зиркнувши на Февелла.

Місіс Денверз похитала головою.

— Бейкер, — повторювала вона. — Бейкер.

— У неї були вороги? Хтось коли-небудь їй погрожував? Вона кого-небудь боялася?

— Місіс де Вінтер? Боялася? — перепитала місіс Денверз. — Та вона нікого й нічого не боялася взагалі. Єдине, що її непокоїло, — це думка про старість, хвороби та смерть у ліжку. Вона безліч разів казала мені: «Денні, коли я помиратиму, то хочу піти швидко, згаснути, мов задута свічка». І це було єдине, чим я втішала себе після її загибелі. Адже говорять, що тонути не боляче, правда?

Вона кинула запитальний погляд на полковника Джуліана. Той нічого не відповів. Лише нерішуче посмикував вуса. Я помітила, як він ще раз поглянув на Максима.

— Яка нам, в біса, з цього користь? — запитав, зробивши крок уперед, Февелл. — Ми постійно віддаляємося від основного, чорт забирай! Кого турбує цей Бейкер? Який він має до цього стосунок? Мабуть, це який-небудь клятий продавець панчіх або крему для обличчя. Якби він був кимось важливим, Денні б його знала. Від Денні Ребекка не тримала таємниць.

Однак я спостерігала за місіс Денверз. Та тримала в руках щоденник і гортала сторінки. Раптом вона скрикнула.

— Ось! Тут дещо є, — сказала вона, — у кінці, серед телефонних номерів. Бейкер. І поряд стоїть номер: 0488. Але не вказано телефонну станцію.

— Молодець, Денні! — мовив Февелл. — Як на твій похилий вік, ти — справжній слідчий! От тільки на рік спізнилась. Якби ти зробила це торік, можливо, з цього ще була б якась користь.

— Так, це його номер, — сказав полковник Джуліан. — 0488, і поряд прізвище — Бейкер. Але чому вона не вказала телефонну станцію?

— А ви обдзвоніть усі станції Лондона, — в’їдливо зауважив Февелл. — Вам на це знадобиться ціла ніч, проте ми не заперечуємо. Максу однаково, навіть якщо йому надішлють телефонний рахунок на сто фунтів, правда ж, Максе? Ти просто намагаєшся виграти час, проте я й сам так робив би, якби опинився на твоєму місці.

— Поряд із номером є позначка, але вона може означати що завгодно, — мовив полковник Джуліан. — Погляньте на неї, місіс Денверз. Це може бути літера «М»?

Місіс Денверз знову взяла щоденник до рук.

— Можливо, — невпевнено проказала вона. — Це не схоже на її звичайну «М», проте, можливо, вона писала її поспіхом. Так, це може бути «М».

— Мейфер 0488, — підказав Февелл. — Геніально! Оце так голова!

— Що ж, — сказав Максим, закурюючи свою першу цигарку, — треба з цим щось робити. Френку, підіть і попросіть, щоб вас з’єднали з Мейфер 0488.

У мене сильно засмоктало під ложечкою. Я стояла нерухомо, опустивши руки. Максим на мене не дивився.

— Ну ж бо, Френку! — мовив він. — Чого ви чекаєте?

Френк вийшов до сусідньої кімнатки.

Ми чекали, доки він викликав телефонну станцію. Невдовзі він повернувся.

— Вони перетелефонують, — тихо сказав Френк.

Полковник Джуліан заклав руки за спину й узявся міряти кроками бібліотеку. Усі мовчали.

Приблизно за чотири хвилини почулося пронизливе, наполегливе, дратівливе й монотонне дзеленчання міжміського телефонного дзвінка. Френк вийшов, щоб відповісти.

— Це Мейфер 0488? — запитав він. — Скажіть, будь ласка, чи проживає у вас людина на прізвище Бейкер? О, зрозуміло. Перепрошую. Так, вочевидь, я помилився з номером. Дуже вам дякую.

Тихо клацнула слухавка. Френк знову зайшов до бібліотеки.

— За номером Мейфер 0488 зареєстрована якась леді Істлі. Це адреса на Ґросвенор-стрит. Вони ніколи не чули ні про якого Бейкера.

Февелл гучно зареготав.

— Бейкер-пекар, Барнз-скотар — ціле графство нечупар! — проказав він. — Ну ж бо, Детективе Номер Один! Хто у вашому списку наступний?

— Спробуйте М’юзеум, — порадила місіс Денверз.

Френк подивився на Максима.

— Дзвоніть, — сказав він.

Повторився той самий фарс. Полковник знову засновигав бібліотекою. Минуло п’ять хвилин, почувся ще один телефонний дзвінок. Френк вийшов зняти слухавку. Він лишив двері навстіж відчиненими. Я бачила, як він нахилився над столом, на якому стояв телефон, поближче до мікрофона.

— Алло? Це М’юзеум 0488? Скажіть, будь ласка, чи проживає у вас людина на прізвище Бейкер? О! А з ким я розмовляю? Ви нічний швейцар? Так. Так, зрозуміло. Ні, контори мене не цікавлять. Ні, звісно, ні. Ви можете сказати мені адресу? Так, це дуже важливо, — він помовчав, а тоді крикнув нам через плече: — Думаю, ми його знайшли.

О, не дай, Боже, щоб це була правда! Не дай нам знайти цього Бейкера! Боже, прошу тебе, нехай виявиться, що цей Бейкер уже помер! Я знала, хто він. Я завжди це знала. Крізь двері я спостерігала за Френком; я бачила, як він раптом нахилився вперед, як потягнувся по олівець і папір.

— Алло? Так, я досі тут. Можете повторити по літерах? Дякую. Дуже вам дякую. Доброї ночі.

Він повернувся до бібліотеки з аркушем паперу в руці. Френк, який так любив Максима; він навіть не здогадувався, що той папірець був єдиним важливим доказом з-поміж усіх згаданих того кошмарного вечора і що з його допомогою він міг би з такою ж самою певністю згубити Максима зі світу, як і всадивши йому в спину кинджал.

— Я говорив із нічним швейцаром у Блумзбері, — сказав він. — Там узагалі ніхто не живе. Удень там працює лікар. Схоже, Бейкер облишив практику й переїхав звідти півроку тому. Утім розшукати його буде нескладно. Нічний швейцар повідомив мені адресу. Я її записав.

25

Ось тоді Максим і поглянув на мене. Уперше за весь вечір. І в його очах я прочитала слова прощання. Немовби він перехилився через перила на борту корабля, а я стояла внизу, на причалі. Довкола були й інші люди; вони торкалися його й моїх плечей,