Привид - Ю. Несбе

пов’язаний з цим фото. А другий трапився тієї ночі, коли Харрі повернувся до Осло. Він був тоді в районі Квадратурен. Пильний погляд, яким Штайн уставився на нього, змусив Харрі подумати, що то, мабуть, поліцейський, але він помилився. Дуже помилився.

І тут він почув на сходах кроки.

Вдарили церковні дзвони. Звучали вони якось невпевнено і самотньо.

Трульс Бернтсен зупинився на верхній сходинці і витріщився на двері. Відчув, як закалатало його серце. Вони знову побачать один одного. Він прагнув цієї зустрічі і водночас страшенно її боявся. Трульс зробив глибокий вдих.

І натиснув кнопку дзвінка.

Поправив краватку. В костюмі він почувався некомфортно. Але знав, що йому не відвертітися, коли Мікаель запросив його святкувати входини до свого нового будинку. Були запрошені всі керівники — від шефа поліції, який збирався на пенсію, та голів відділів до їхнього старого супротивника, керівника групи боротьби з кримінальною злочинністю, Гуннара Хагена. Мали прийти й політики. Ота хитрюща жінка з міськради, Ізабель Скоєн, на чиї газетні фото він часто задивлявся, і двоє-троє телевізійних знаменитостей. Трульс і гадки не мав, яким чином Мікаель з ними познайомився.

Двері відчинилися.

Ула.

— Маєш чудовий вигляд, Трульсе, — сказала вона. Гостинна посмішка господині. Сяючі очі. Але він відразу ж збагнув, що прийшов надто рано.

Він просто кивнув, не в змозі сказати те, що мав би сказати, — що вона сама виглядала дуже привабливо.

Ула швидко обняла його і запросила до хати. Ула з Мікаелем зібралися вітати гостей келихами шампанського, але вони ще не встигли їх наповнити. Ула посміхнулася, нервово потерла руки і кинула на сходи занепокоєний погляд: вочевидь, вона сподівалася, що невдовзі з’явиться Мікаель і зустрічатиме гостей сам. Але Мікаель у цей момент, напевне, перевдягався і роздивлявся себе у дзеркало, перевіряючи, чи на місці кожна волосинка.

Щоби зайняти час, Ула дещо поспішно завела розмову про знайомих їхнього дитинства з району Манглеруд. Чи Трульс, бува, не знає, чим вони займаються зараз і як ся мають?

Трульс не знав.

— Я з ними більше не спілкуюся, — відповів він. Хоча був певен, що вона й так знає, що він з ними не спілкувався ніколи. З жодним із них: ані з Гоггеном, ані з Джимі, ані з Андерсом чи Крьоке. У Трульса був лише один друг: Мікаель. Та й той намагався тримати його на певній відстані, піднімаючись ієрархічними та професійними щаблями.

Теми для розмови скінчилися у них дуже швидко. Тобто скінчилися у неї. Бо Трульсу від самого початку не було чого сказати. Запала тиша.

— А як щодо жінок, Трульсе? У цьому плані не маєш нічого нового?

— Та так собі, нічого нового, — сказав Трульс, намагаючись надати своєму голосу такого ж самого жартівливого тону, як і у неї. І подумав, що зараз залюбки випив би отого шампанського, яке господарі приготували для пригощання гостей.

— Невже ніхто так і не зміг підкорити твоє серце?

Ула схилила голову набік, посміхнулася й весело підморгнула, але Трульс побачив, що вона вже пожалкувала, що спитала. Мабуть, тому, що помітила, як його обличчя спалахнуло рум’янцем. А може, тому, що знала відповідь на це запитання. Що тільки ти, Уло, тільки ти, ти, ти можеш завоювати моє серце. Коли вони ще жили в Манглеруді, він завжди тримався на три кроки позаду блискучої пари — Мікаеля та Ули, — завжди біля них, завжди готовий прислужитися, хоча неодмінно заперечував це одним своїм знудженим та байдужим виразом обличчя: мовляв, і не хочеться це робити, та нічого кращого все одно не пропонують. Трульс не міг завоювати її серце, це було зі сфери неможливого, і він це добре усвідомлював. Однак він все одно тужив і прагнув, так само як люди прагнуть літати.

А потім, нарешті, на сходах з’явився Мікаель, на ходу обсмикуючи рукава сорочки, щоби з-під смокінга виглядали запонки для манжет.

— Трульсе!

Його вигук прозвучав з дещо перебільшеною сердечністю та щирістю, яку зазвичай приберігають для людей, яких знають не надто добре.

— Чому такий сумний, мій старий друже? Маємо святкувати входини до палацу!

— А я гадав, що ми святкуватимемо нову посаду — посаду шефа поліції, — сказав Трульс, озираючись довкола. — Я сьогодні в новинах бачив.

— То витік інформації. Офіційної заяви ще не було. Але сьогодні ми будемо віддавати належне терасі, яку ти збудував, Трульсе, чи не так? Як там наше шампанське, люба?

— Зараз наллю, — відповіла Ула і, змахнувши невидиму крупинку пилу з піджака свого чоловіка, пішла до кухні.

— Ти знаєш Ізабель Скоєн? — поцікавився Трульс.

— Так, — відповів Мікаель і досі посміхаючись. — Вона сьогодні також запрошена. А що?

— Та так, нічого, — відповів Трульс і глибоко вдихнув: зараз або ніколи. — Мені з голови не йде одна думка.

— Яка?

— Кілька днів тому мене послали заарештувати одного типа в «Леоні», це такий готель, знаєш?

— Так, здається, що знаю.

— Та коли я вже зібрався було його заарештувати, заявляються двоє якихось поліцейських, котрих я не знаю, і збираються заарештувати нас обох.

— Ненавмисне дублювання? — розсміявся Мікаель. — Поговори з Фінном. Це він координує оперативні справи.

Трульс повільно похитав головою.

— Не думаю, що то було ненавмисне дублювання.

— Чому?

— Гадаю, хтось навмисне послав мене туди.

— Ти хочеш сказати, що то була пастка?

— Так, то була пастка, — відповів Трульс, вдивляючись Мікаелю в очі, але не знаходячи в них жодного натяку на те, що той зрозумів, про що він насправді йому розповідав. Може, зрештою, він помилився? Трульс ковтнув слину. — Ось я й думав: чи знаєш ти що-небудь про це і чи не маєш ти якимось боком до цього стосунку.

— Я? — Мікаель відкинувся на спинку крісла і вибухнув сміхом.

Коли Трульс заглянув йому в рота, то пригадав, що Мікаель завжди приходив від шкільного дантиста з діагнозом «ротова порожнина здорова, жодного дупла». Навіть пан Карієс зі своїм воїнством бактерій та вірусів не могли його здолати.

— Шкода, що мене там не було! Ану розкажи мені, вони що — поклали тебе на підлогу і наділи наручники?

Трульс окинув Мікаеля уважним поглядом. Побачив, що помилився. І розсміявся разом із ним. Розсміявся і від полегшення, і від того, що уявив собі картину: він лежить на підлозі, а на ньому сидять верхи двоє полісменів та «в’яжуть» його. Заразливий сміх Мікаеля завжди спонукав і його сміятися. Ні, не спонукав, а наказував. Але цей сміх також окутував його, зігрівав, робив причетним до чогось більшого й важливішого, робив частиною дуету, що складався з нього та Мікаеля Бельмана. Дуету друзів. Коли сміх Мікаеля ущух,