Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

будинку почали щось лагодити; стіну моєї спальні пробили, й мені довелося перебратися до кімнати, де померла моя сестра, і спати на тому самому ліжку, де спала вона. Тож уявіть собі мій страх, коли минулої ночі я лежала й не могла заснути — думала про жахливу сестрину долю, і раптом почула серед нічної тиші той самий тихий свист, що був провісником її смерті. Я підхопилася й засвітила лампу, але нікого в кімнаті не побачила. Я була надто схвильована, щоб спати, отож одягнулася, вислизнула на світанку з дому, найняла двоколку в заїзді «Корона», що навпроти нас, поїхала до Лезергеда, а звідти — сюди з однією лише думкою — побачитися з вами й спитати у вас поради.

— Ви мудро вчинили, — мовив мій друг. — Але чи все ви розповіли нам?

— Так, усе.

— Ні, не все, міс Ройлот. Ви виправдовуєте свого вітчима.

— Що ви маєте на увазі?

Замість відповіді Холмс відкинув чорне мереживо на рукаві нашої гості. П’ять невеликих червоних плям — сліди п’яти пальців — відбилися на її білому зап’ястку.

— З вами жорстоко повелися, — мовив Холмс.

Жінка густо почервоніла й затулила ушкоджену руку.

— Він суворий чоловік, — сказала вона, — і сам не помічає своєї сили.

Запанувала довга мовчанка; Холмс сидів, підперши рукою підборіддя і втупившись у камін, де потріскували дрова.

— Це дуже непроста справа, — заговорив він нарешті. — Я хотів би довідатись ще про тисячу подробиць, перш ніж вирішити, як нам діяти. Але водночас не можна марнувати ані хвилини. Якби ми приїхали до Сток-Морена сьогодні, чи вдалося б нам оглянути ці кімнати так, щоб ваш вітчим про це не знав?

— Він казав мені, що поїде сьогодні до міста у якихось важливих справах. Можливо, він пробуде там цілий день, і тоді ніхто вам не заважатиме. Зараз у нашому домі є економка, але вона стара й недоумкувата, тож я легко можу усунути її з дороги.

— Чудово. Ви не проти такої подорожі, Ватсоне?

— Аж ніяк.

— Тоді ми приїдемо обидва. А що ви збираєтеся робити самі?

— У мене є кілька справ у місті. Але я повернуся потягом о дванадцятій годині і буду вже вдома, коли ви приїдете.

— Чекайте на нас невдовзі після полудня. Я теж маю тут кілька дрібних справ. Може, ви зачекаєте на мене й поснідаєте з нами?

— Ні, я мушу йти. В мене аж на серці полегшало, коли я поділилася своєю тривогою з вами. Я рада буду знову побачити вас після полудня. — Вона затулила обличчя чорною вуаллю й вийшла з кімнати.

— Ну, що ви про все це думаєте, Ватсоне? — спитав Шерлок Холмс, сідаючи глибше в крісло.

— Як на мене, це надзвичайно темна й нечиста справа.

— Досить темна і досить нечиста.

— Якщо ця жінка казала правду, що оглядали підлогу й стелю і що через двері, вікна та димар до кімнати потрапити неможливо, то її сестра справді була сама, коли її спіткав цей таємничий кінець.

— Тоді що означають цей нічний свист і химерні слова померлої?

— І гадки не маю.

— Якщо зіставити такі речі, як нічний свист, компанія циган, з якими водить дружбу той старий доктор, зацікавленість доктора в зриві весілля своєї пасербиці, останні слова померлої про якусь «банду» і, нарешті, ляскіт металу, який почула міс Гелен Стонер і який могла спричинити одна з отих металевих засувок, що ними замикають віконниці, — то я гадаю, що ми натрапили на сліди, які можуть допомогти нам розгадати цю загадку.

— Але до чого тут цигани?

— Сам не знаю.

— У мене все-таки є багато заперечень.

— У мене теж. Отож ми сьогодні й вирушимо до Сток-Морена. Я хочу перевірити, чи не можуть ці обставини виявитись фатальними; можливо, нам пощастить їх з’ясувати... Хай йому грець!

Цей вигук вихопився в мого друга, коли наші двері несподівано відчинилися, й до кімнати вбіг якийсь здоровань. Убрання його здавалося дивовижною сумішшю одягу лікаря й селянина: чорний циліндр, довгий сурдут, високі гетри та мисливський нагай у руці. Він був такий довготелесий, що сягав циліндром одвірка, і такий широкоплечий, що ледве протискувавсь у двері. Широке, жовте від засмаги обличчя зі слідами всіх лихих звичок, пооране тисячею зморщок, оберталося то до одного, то до другого з нас. Глибокі недобрі очі й довгий, тонкий, кістлявий ніс робили його схожим на старого хижого птаха.

— Котрий із вас Холмс? — спитав він нарешті.

— Це я, сер, але я не знаю вас, — мовив мій друг.

— Я доктор Ґрімсбі Ройлот із Сток-Морена.

— Дуже приємно, докторе, — люб’язно мовив Холмс. — Сідайте, будь ласка.

— Нема чого мені сідати. Тут була моя пасербиця. Я стежив за нею. Що вона казала вам?

— Щось холодна в нас нині весна, — мовив Холмс.

— Що вона казала вам?! — люто скрикнув старий.

— Але я чув, що крокуси будуть чудово цвісти, — незворушно вів далі мій друг.

— Ага! То ви хочете мене здихатись? — мовив наш новий відвідувач, ступивши вперед і змахнувши мисливським нагаєм. — Знаю я вас, падлюку! Я вже чув про вас. Ви отой Холмс, що пхає носа до чужого проса.

Мій друг посміхнувся.

— Ви нишпорка!

Посмішка його стала ще дошкульнішою.

— Ви поліційний нюхач!

Холмс щиро зареготав.

— Надзвичайно приємна бесіда, — сказав він. — Коли будете виходити, зачиніть двері, бо тут страшенний протяг.

— Я піду лише тоді, коли скажу все. Не надумайте втручатися в мої справи. Я знаю, що міс Стонер була тут. Я стежив за нею! Лихо буде тому, хто перейде мені дорогу! Ось, подивіться-но! — Він швидко підійшов до каміна, вхопив кочергу й зігнув її своїми засмаглими ручищами. — Отож не потрапляйте до моїх лабет, — гаркнув він, кинувши зігнуту кочергу в камін, і вийшов з кімнати.

— Яка люб’язна особа, — сміючись, мовив Холмс. — Я не такий здоровань, але якби він залишився тут, я зумів би довести йому, що мої лабети нітрохи не слабші за його власні. — Сказавши це, він підняв сталеву кочергу та одним швидким зусиллям розпрямив її знову.

— Яке нахабство — змішувати мене з поліційними детективами! Завдяки цій пригоді наш розслід став ще цікавішим, і я сподіваюся, що