Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

— Не обминайте, будь ласка, жодної подробиці, — сказав він.

— Мені легко це зробити, бо кожна подія тих страхітливих днів навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Будинок наш, як я вже казала, дуже старий, і лише одне крило придатне для того, щоб мешкати там. Спальні — на першому поверсі, а вітальні — в середині будинку. Перша спальня належить докторові Ройлоту, друга — моїй сестрі, а третя — мені. Між ними немає проходу, але всі вони виходять до одного коридору. Чи зрозуміло я розповідаю?

— Так, цілком.

— Вікна всіх трьох кімнат виходять на моріжок. Тієї фатальної ночі доктор Ройлот рано пішов до себе, але ми знали, що він іще не спить, бо сестру мою довго тривожили пахощі міцних індійських сигар, що їх він мав звичку курити. Вона не переносила цього духу й прийшла до мене, де ми трохи посиділи, балакаючи про її майбутнє весілля. Об одинадцятій годині вона підвелася й хотіла вже йти, та раптом зупинилася біля дверей і поглянула на мене.

«Скажи-но, Гелен, — спитала вона, — чи не чула ти, щоб уночі хтось свистів?»

«Ні, жодного разу», — відповіла я.

«Сподіваюся, ти не свистиш уві сні?»

«Звичайно, ні. А що сталося?»

«Останні кілька ночей, годині о третій, я щоразу чую тихий, виразний свист. Сплю я дуже сторожко, й він будить мене. Я не можу сказати, звідки він лунає, — чи то з сусідньої кімнати, чи то з моріжку. Я давно вже хотіла спитати тебе, чи ти чула його».

«Ні, не чула. Може, це оті бридкі цигани».

«Може, й так. Але якби вони свистіли на моріжку, ти б так само почула».

«Але ж я сплю набагато міцніше за тебе».

«Та все це дурниці», — всміхнулася вона, замкнула мої двері, й за кілька хвилин я почула, як ключ клацнув у її дверях.

— Постривайте, — мовив Холмс. — То ви завжди замикали двері на ніч?

— Завжди.

— Навіщо?

— Я вже ніби згадувала, що доктор має гепарда й павіана. Ми відчували себе в безпеці лише тоді, коли наші двері були замкнені.

— Зрозуміло. Розповідайте далі, будь ласка.

— Тієї ночі я не могла заснути. Неясне передчуття якогось неминучого нещастя гнітило мене. Ми з сестрою, як ви пам’ятаєте, близнята, а ви знаєте, як тісно бувають пов’язані дві такі близькі душі. Ніч була жахлива. Надворі шаленів вітер, у вікна тарабанив дощ. І раптом крізь ревище бурі я почула дикий жіночий крик. Я впізнала голос своєї сестри. Я скочила з ліжка, накинула велику хустку й кинулася до коридору. Коли я відчинила двері, мені здалося, що я чую той самий тихий свист, про який говорила сестра, а потім щось ляснуло, ніби впала важка металева річ. Пробігши коридором, я побачила, що двері сестриної кімнати відімкнені й поволі гойдаються туди-сюди на завісах. Я остовпіла, вжахнулася, не розуміючи, що тут коїться. У світлі лампи, що горіла в коридорі, я побачила сестру, яка з’явилася в дверях: обличчя її зблідло зі страху, вона простерла вперед руки, немовби шукаючи порятунку, й хиталася, мов п’яна. Я кинулася до неї, обняла, але цієї миті коліна її підігнулись і вона впала на підлогу. Вона корчилася, наче від нестерпного болю, руки й ноги її страшенно зводило судомою. Спочатку мені здалося, ніби вона не впізнає мене; але коли я схилилася над нею, вона раптом скрикнула таким голосом, якого я ніколи не зможу забути: «Боже мій! Гелен! Банда! Строката банда!» Вона силкувалася промовити щось іще, показуючи пальцем у бік кімнати доктора, але нові судоми обірвали її слова. Я вискочила і з гучним криком побігла до вітчима, що вже поспішав мені назустріч у халаті. Коли він схилився над сестрою, вона була непритомна; він влив їй до рота бренді та послав по сільського лікаря, але всі його зусилля були марні, тож вона померла, не приходячи до тями. Такий був страшний кінець моєї любої сестри.

— Хвилинку, — мовив Холмс, — а чи певні ви, що чули цей свист і металевий ляскіт? Чи можете ви на тому заприсягтися?

— Те саме питав у мене й тамтешній слідчий. Мені здається, що я добре чула ці звуки, однак мене могло ввести в оману й виття бурі, й порипування старого будинку.

— Ваша сестра була одягнена?

— Ні, вона була в самій нічній сорочці. В правій руці вона тримала обгорілий сірник, а в лівій — сірникову коробку.

— Виходить, що вона тернула сірником і почала оглядатись, коли щось її стривожило. А які висновки зробив слідчий?

— Він якнайстаранніше розслідував цю пригоду — адже вдачу доктора Ройлота добре знають в околиці, проте так і не зміг знайти хоч якоїсь правдоподібної причини смерті. Я посвідчила, що двері її кімнати було замкнено зсередини, а вікна зачинено старовинними віконницями з широкими залізними засувками, які замикалися щовечора. Стіни ретельно простукали, та вони скрізь були однаково міцні, та й огляд підлоги теж нічого не дав. Димар у нас широкий, але перекритий у чотирьох місцях. Отож зрозуміло, що сестра моя була сама, коли її спіткала смерть. Ніяких слідів насильства знайдено не було.

— А як щодо отрути?

— Лікарі оглядали її, але без успіху.

— То що ж, гадаєте ви, було причиною смерті вашої нещасної сестри?

— Як на мене, вона померла зі страху та нервового струсу, хоч і не уявляю собі, хто міг її так перелякати.

— А оті цигани були тоді в садибі?

— Так, вони живуть там майже завжди.

— А що, по-вашому, могли означати оті слова про банду, строкату банду?

— Часом мені здається, що то була просто маячня, а часом — що це стосувалося якоїсь банди людей, можливо, отих циган у садибі. Може, строкаті хустки, що їх носить багато циганок, навіяли їй цей дивний образ.

Холмс хитнув головою, як людина, що не дістала задоволення.

— Це дуже темна справа, — мовив він. — Розповідайте, будь ласка, далі.

— Відтоді минуло два роки; життя моє стало ще самотнішим, ніж раніше. Але місяць тому мій близький друг, якого я знаю вже багато років, посватався до мене. Його звуть Армітедж, Персі Армітедж, це другий син містера Армітеджа з Крейн-Вотер поблизу Рединґа. Мій вітчим не заперечує проти нашого шлюбу, й цієї весни ми маємо повінчатися. Два дні тому в західному крилі нашого