Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса - Іван Семесюк

— Так, так, пані! Характер роботи мені цілком оче­видний! Наскільки я розумію, програма «Телеакадемія» — це молодіжна містерія посеред ночі раз на місяць, котра виходить в найгірший з мож­ливих ефірний час, десь о третій ночі. Коли вся молодь вже понапивалася в сраку і сідає дивитися вашу ахуєнну програму.

По ночах перед блакитними екранами поста­ють довжелецькі черги з юного прихильництва. Молодь не спить — чекає на сигнал з дроту. Творці «Телеакадемії» — справжні майстри підліткового контенту з педагогічним виро­ком — сідай, двійка, батьків до школи, нахуй з класу! Шоу займається пестуванням та пле­канням обдарованих журналістських зірочок. Діляться ж зірочки на два ґендерні кластери — юні задроти в базарних светрах на розмір більше тулуба, всі в чиряках і з опухлими від постійного використання хуями, справ­жня надія вкраїнської журналістики! А також малолітніх лоллі-пісєк на життєвому роздо­ріжжі — або викладати укрмову в яготинському агроліцеї, або ж прямувати на панель в Рівне, їбатися з театральним режисером Гнатом Петро­вичем Цупким в обмін на рекомендаційні листи до генерального директора чернівецького медіа-холдингу «Обрій-TV».

Укрмову, канєшно, викладати ніхто не хоче, бо це ніяким боком не вигідно, тому Гнат Цупкий міняє студентські заліки на досконало обмацані дівочі панчохи і вопше живе некепсько в очіку­ванні першого інсульту під келишок «Борисфену». «Телеакадемія» — це зміїне кубло традиційної вкраїнської журналістики, де під вишиваною сорочкою приховалася комсомольська вагінальна турбіна з академічною вимовою і твердим, як у пані Фаріон, «че»!

Загалом, уся ваша медіа-імперія «УТ-1» — це кос­мічний товарняк без розуму і належного фінан­сування, проте з весільними цицьками на спині й словником Грінченка в сраці.

Коли?! Коли ви вже потравитеся вчорашніми сосисками в тісті зі своєї бюджетної їдальні? Ця мить неодмінно настане, і що характерно — як завжди, в борг! Але якщо говорити коротко, то ваша програма — це навіть гірше, ніж насрати мавпі в дупу! Це пиздець! Все правильно?! Я нічого не забувся?!

Знову щось хрумкнуло, квецьнуло, і досвідче­ний голос пані Таміли офіційним тоном звернувся до молодого сценариста.

— Так, все вірно. Можете завтра приходити до від­ділу кадрів зранку, одразу з документами. Беріть із собою паспорт, трудову, ідентифікаційний код і бутерброди. Де ви прописані?

— В Черкасах.

— А, ну тоді йдіть нахуй!

— Як так — нахуй?

— А отак. Нахуй! Навпростець, через Канів.

— Це ви не берете мене на свою смердючу роботу через те, що я сказав вам всю правду про вашу уйобіщну передачу?

— Е ні, пане. Ми не беремо вас на роботу, через те, що ви сказали неправду про себе. У нас, знаєте, яка апаратура на телефонній лінії стоїть? Хуй хто проскоче! Ще стара німецька, з київського офісу «Аненербе» лишилася. На лампах працює. Коли німці в сорок третьому тікали, то покидали багато різного добра. Досі робе, без жодних ремонтів.

Так ось, пане! Ця апаратура докладно показала нам — хто ви, що ви, де живете, як вас звати, коли і від чого помрете.

— Ото ніхуя собі! Ну кажіть, пані Таміло, хто я, що я, де живу і коли та від чого помру. Уважно слухаю!

— Гаразд! Ви просвітлений майстер дзен школи Ріндзай-сю, звати вас Банкей Саругатович Йотаку, прописані на галявині № 1648 у кол­госпі ім. Молотова, екзопланета Бабуїн, зоряна система Агро Центавра. Помрете ви прямо зараз, буквально за хвилину, від смерті. Зараз, не кидайте слухавку, перемикаю на іншу лінію!

В слухавці знову щось дзенькнуло, на секунду запала тиша, і чемний голос звернувся до Томаса.

— Прівєт! Шо дєлаєш?

Томас Сирота відразу обм’як, безвільно похилився всім тілом у бік вікна, що виходило на двір могилянського гуртожитку, і смертельно йобнувся з табуретки головою об совітську чавунну батарею.

— Калачакрович, це ти? — кволо і через силу, немов крізь вату, пробелькотів Томас. — Поможи мені, я помираю, виклич лікарів, а-а-а...

— Авжеж, авжеж!

— Калачакрович, пожди! Я не Томас Сирота і ніколи ним не був. Я Банкей Йотаку, я лише...

Раптом у слухавці знову щось хруснуло, на мить затихло, і чемний голос зауважив:

— Пиздіти треба менше, Томасе Яковичу! Прощавайте!

Слухавка наостанок рохкнула і гучно вдарила Томаса Яковича електричним струмом. У гур­тожитку почалася пожежа.

ЛЕКЦІЯ № 6

Томас Якович розплющив очі, і його погляд вту­пився в двоє однакових дверей, на яких було закріплено по табличці з готичними написами — «Конгрес феміністів» і «Конгрес футурологів».

Він прислухався. За дверима було чутно галас, які-то матюки, ґвалт і лемент. У своїх крепких руках Томас відчув позичені з музею давньогер­манських досягнень Спис Долі і скривавлений меч-скрамасакс з написом «95-а аеромогильна бригада» вздовж леза. На шиї у нього висів тяж­кий, кований з метеоритного заліза кельтський хрест, а на лобі виднілося татуювання — два солярні символи з трипільського уламку, а посе­редині — велика свастика. Високо під стелею сві­тилося маленьке віконце з написом «Вихід». Томас подивився на це недосяжне віконце і рішуче ска­зав, — Гаразд! Почнемо з футурологів!

Він прочинив двері й опинився у великому затем­неному приміщенні зі щільними рядами офіс­них стільців та сценічним підвищенням, на якому було розташовано стіл з мікрофонами та універ­ситетську трибунку для академічних виступів. Над сценою розгорнуто великий екран для показу слайд-шоу з ноутбука. По ньому хаотично мотиляв скажений курсор і безсистемно тицяв різноманітні папки з англомовними написами. Зала була вщент забита футорологами, серед яких точилися розмови і час від часу спалахували супе­речки. Перед трибуною стояв рудий підстаркува­тий панок в окулярах і піджаку жмакав у руках файли з паперами доповіді і позирав у темряву задніх рядів.

— Кхе-кхе! — звернувся до наукової громади гуч­номовець. — Прошу тиші! Біля мікрофону спеціяльний гість конгресу, голова кацапського футурологічного центру імені Малюти Скуратова «Камо грядеши?» Авдотья Ємєльяновіч Цедербаум. Ще раз переконливо просимо панів нау­ковців повимикати мобільні телефони і завалити їбальники.

Запала організована тиша. Рудий панок в оку­лярах прокашлявся, кліпнув червоними очима і почав свою доповідь.

— Уважаемые коллеги, друзья, представители прессы! К сожалению, я все еще не в должной мере владею священным санскритом, и по этой причине свой доклад изложу по-русски. Не судите меня строго, прошу понять, принять и простить.

— Йобаний кацап! Нахуй! Нахуй пиздуй!

— Итак, пожалуй, начну! Коллеги! Истинное значение истины в наши дни, как никогда, очевидно. Споры о правильном значении словосочетания «Киев мать городов русских» с каждым годом, с каждой секундой, теряют не только свой смысл, но и свою юмористическую компоненту, из которой они, в основном, и состоят.