Заблудлий - Джейн Гарпер

— Його машина була на ходу, — в якийсь момент утрутився Баб, і Ліз почовгала в дальній кінець веранди. — Ми перевірили.

— Не застрягла? — перепитав Гарі, переводячи погляд з одного брата на іншого. — Колесо не спустило?

Вони обидва похитали головами.

— Не знаєте, що міг Кем робити в тих краях? — запитав Нейтан.

— Не згадував, що має там роботу, — озвався Гарі. — У журналі записав, що їде в Леманові гори.

— Баб казав, він останнім часом був не в гуморі, — мовив Нейтан.

Побачивши, як Гарі зиркнув на Ліз, він подумав, що той не дуже хоче говорити в присутності їхньої мами.

— Мабуть, — кивнув Гарі, — можна і так сказати, ага.

— І наскільки не в гуморі?

— Важко сказати, — вираз на обличчі Гарі трішки змінився, але й досі складно було його витлумачити. — Якщо так подумати, то він уже кілька тижнів був трохи не при собі. Може, й місяць, що скажеш? — Гарі глянув на Ліз, і та стримано кивнула, задивившись на голу брунатну землю, що простерлася ген за пишним садком.

— Але наче нічого серйозного, ясна річ, — провадив Гарі. — В іншому разі ми б якось відреагували.

— А що ви мали на увазі під цим «трохи не при собі»? — запитав Нейтан.

— Не так ретельно ставився до роботи, але нічого особливого. Кілька разів сказав, що втомився. Я подумав, що в нього, мабуть, безсоння.

— Було безсоння, — тихо підтвердила Ліз. — Іноді поночі я його чула.

— І він став дратівливий, — мовив Гарі. — Часом поводився грубувато.

Ні, це зовсім не схоже на Кемерона, подумав Нейтан.

— Може, щось сталося? — запитав він. — У вас були проблеми?

Гарі похитав головою.

— В господарстві все гаразд. Усе йшло добре. Рік був прибутковий.

— Чудово. Приємно це чути, — мовив Нейтан, у якого на банківському рахунку цифри світилися червоним, а не чорним. На вітру замерехтіли дитячі прикраси, й він подумав про племінниць. — А Софі й Ло вже знають?

— Ільза розповідає їм просто зараз, — відповів Гарі, й Нейтан автоматично поглянув на двері. Там нікого не було. За цей час він проґавив, що Гарі говорив далі. — Перепрошую?

— Дзвонив Гленн.

— А!

Місцевий сержант.

— Він уже повернувся в місто?

— Ще ні, але він хоче, щоб завтра хтось зустрівся з ним біля Кемової машини.

Нейтан відчув у кишені Кемеронові ключі.

— Я поїду.

— Я вже сказав йому, що поїду я, — мовив Гарі.

— Тоді я поїду з вами.

— І я, — сказали Зандер і Баб майже одностайно.

Ліз, яка задивилася в порожнечу, знову перевела погляд на присутніх і нахмурилася.

— Бабе, відведи Зандера в хату й покажи йому, де він спатиме.

— Він і так знає. Спатиме де завжди, — мовив Баб.

Ліз заплющила очі й зітхнула.

— Все одно відведи його.

Коли сітчасті двері зачинилися, вона обернулася до Нейтана.

— Як Зандер тримається?

— Нормально, зважаючи на події.

— Надовго він приїхав?

— У нього літак на двадцять сьоме.

— А, — на її обличчі зринуло розчарування. — Не зміг дістати квитки на наступний тиждень? Я гадала, на цей Новий рік твоя черга.

— Моя, але ні.

Зандер летить додому за тиждень до визначеного судом строку. Нейтан міг би наполягти. Це ж його законне право, підтверджене й оплачене, але він не наполягав.

— Він хоче піти в Брисбені на вечірку з приятелями.

— А коли він приїде наступного разу?

— Не знаю, — Нейтан старався говорити безтурботно, але відчував, що Ліз спостерігає за ним. — Цього року в нього починаються важливі іспити.

Нейтана попередили через адвоката колишньої дружини, що попереду — два роки контрольних і стандартизованих тестів, а потім вступні іспити в університет. Ці два роки Зандер потребуватиме зосередження та стабільності. Йому потрібен час на навчання, потрібно бути вдома. Нейтан підтверджує, що він це розуміє?

Нейтан і справді розумів. А ще він розумів, що за два роки його синові буде вісімнадцять. І встановлений судом графік відвідин залишиться з цього моменту в минулому, як і багато інших пережитків Зандерового дитинства.

Стихли різдвяні хорали, раптом збагнув Нейтан, й у вакуумі почувся дитячий плач. Ліпше б знову звучала музика. Ліз обернулася на звук і без єдиного слова зайшла у двері та зникла в будинку.

Нейтан і Гарі лишилися самі на веранді. Сліпуча жовта пляма сонця на заході повзла вниз.

— Між нами, — заговорив Нейтан, — ви колись таке бачили?

— Я бачив, як туристи могли втнути збіса дурнуваті речі, — відгукнувся Гарі. — Але я, щойно почув про Кема, одразу збагнув, що в нього не просто зламалася машина. Якби так, він лишався б у ній, не припиняючи нарікати по рації. Це всі знають. З Ільзою цього року так було, то вона вчинила правильно. Сумирно сиділа в машині на північній дорозі, поки по неї не приїхав Кем.

— Так я і сказав копові з Сент-Геленса, — мовив Нейтан.

— І що він думає?

— Нічого він не знає. Навіть стажування проходив не тут.

— Але він гадає, що Кем не просто так пішов від машини?

— Думаю, так, — мовив Нейтан. — Але ж це ви з Кемом останнім часом спілкувалися. Ви мені скажіть.

— Я тобі скажу, що є простіші способи це зробити. Але... — повисла довга пауза. — За ці роки люди в наших краях робили різні дивні речі.

— Ви б застрелилися, правда?

Гарі метнув на нього погляд.

— А ти?

— Ну, я б точно.

Нейтан хотів сказати це просто як факт, але вийшло не так. Занадто безкомпромісно. Видно було, що він це обдумував. Гарі досі дивився на нього, тепер уже пильніше, й деякий час ні він, ні Нейтан не говорили. Плач у будинку нарешті стихнув, принаймні його вже не було чутно. Але різдвяні хорали не зазвучали знову. Ніяких втішних і радісних новин не буде.

— Як гадаєте, через що Кем непокоївся? — зрештою запитав Нейтан.

— Не знаю. Як я казав, сезон був добрий. Якщо це якось пов’язано з