Заблудлий - Джейн Гарпер

— Нізащо. Мені й минулої ночі вистачило, дякую, — сказав Баб, уже наполовину всівшись на водійське сидіння. — Ви обидва їдете до нас?

— Так, їдемо, — кивнув Нейтан. — Мама все одно чекає нас завтра. Ну, в четвер же Різдво, — пояснив він, побачивши подив на Бабовому обличчі.

— А, так. Точно, — Баб завів двигун. — Тоді до зустрічі вдома.

— Як поїдеш?

— По трасі, — мовив Баб. — Манівцями буде довше, якщо раптом застрягнемо в піску. Не знаю, як ти, а я сьогодні викопуватися не маю сили.

Він захряснув дверцята.

А тепер Нейтан бачив попереду себе на трасі Бабову машину. Кількасот метрів — і з-під коліс припинила летіти курява: ґрунтівка зненацька перетворилася на гладеньке бітумне шосе, в доброму стані та з чіткою білою розміткою. Аварійна посадкова смуга для повітряної медслужби.

Гладенькою траса лишалася всього хвилину, а потім вони знову вискочили на гравій.

Зандер на пасажирському сидінні гойднувся вперед. Далині щось зблискувало. Наближалася машина, та вона була ще задалеко, щоб добре розгледіти.

— Всі різдвяні подарунки досі в тебе вдома, — мовив Зандер, відхилившись назад і осівши.

— Чорт. Вибач, я думав, ми заскочимо додому, перш ніж поїдемо до бабусі.

Нейтан планував ще сьогодні зазирнути до себе, щоб перед різдвяним возз’єднанням родини змити з себе і з одягу тижневу пилюку.

— Байдуже, — мовив Зандер. — Після такого ніхто й не згадає про них.

Так, подумав Нейтан. Але все одно дратувався на себе. Він хотів улаштувати для Зандера гарне Різдво, навіть якщо це ставало дедалі складнішим завданням.

Машина, що наближалася, була ще зовсім маленька, але її можна було вже розгледіти краще. Нейтан упізнав її: це машина працівника з Атертону, який найнявся на тривалий час, щоб здобути досвід. Хлопець їде, певно, в місто — більше тут нема куди їхати. Автівка поволі наближалася. Здавалося, минула ціла вічність. Вистачило часу роздивитися легку вм’ятину на кенгурятнику й подряпану фарбу на капоті.

Порівнявшись із Бабом, наймит стишив швидкість і вітально помахав рукою. Але рука застигла на півдорозі, коли він помітив Нейтана, який їхав позаду. Нейтан не бачив очей чоловіка за лобовим склом, але добре роздивився, як розвертається долоня. Твердо й умисно вітальний помах руки перетворився на виставлений середній палець.

Нічого іншого Нейтан і не очікував, щойно побачив удалині куряву. Він скосив очі вбік. Зандер дивився в бічне вікно, вдаючи, як завжди, що нічого не помітив.

Іноді Нейтан думав: тисячу разів уже він бачив, як перед очима постає домівка його дитинства, і тисячу разів дивувався з несподіванки.

Будинок стояв на невисокому пагорбі в кінці під’їзної доріжки, яка тягнулася більш як на двадцять кілометрів. Маєток сяяв, мов оаза: серед червоної пустелі раптом відкривався пишний моріг і доглянутий садок, який зеленів завдяки поливу зі свердловини. Сам будинок з його широкою верандою неначе висмикнули з сільської вулиці в ті часи, коли хати ще будували просторими, розложистими. Великі промислові сараї, розкидані навколо, а також бараки працівників трохи псували цю ілюзію. На око Нейтан би сказав, що бараки порожні, але у дворі поряд із запорошеним бездоріжником був припаркований фургон, якого він раніше не бачив.

Під’їжджаючи до будинку, Нейтан вишукував очима ознаки занепаду чи занехаяності. Проте їх не було. Будинок, як і господарство та вгодована худоба, яку вони проїздили дорогою, почувався дуже добре. І вже точно краще за його власну садибу, несамохіть подумав Нейтан, паркуючись біля Баба. Веранду заплели гірлянди сухозлітного дощику й різдвяних вогників. Натягували їх дбайливо, але їх уже встиг трохи пошарпати гарячий вітер.

Гарі вже чекав, спираючись на дерев’яне бильце. Щойно всі троє вилізли з машин, він випростався. Шкіра у Гарі була як на шкуратяній торбі, а вираз обличчя практично не змінився, тож важко було вгадати його думки. Він народився й виріс у Баламарі, а працювати по різних господарствах почав ще у шкільному віці. В Барлі-Даунз він потрапив ще до Нейтанового народження й залишався там, коли Нейтан уже виїхав.

— Приємно бачити вас обох, — мовив Гарі, потискаючи Нейтанову руку й лагідно плескаючи Зандера по плечу. Баб весь поринув у слиняве возз’єднання зі своїм псом. Нейтан побачив Кемеронову вівчарку Дафі, яка трималася осторонь, спостерігаючи за дорогою. Він простягнув руку, й вона неохоче підійшла.

Звідкись із будинку долинали хвилі музики — голос у запису співав про сніг і дзвіночки. Певно, з кімнат племінниць, припустив Нейтан. Він уже рік не бачив Кемеронових доньок і не знав, як вони впораються з новиною про тата. Святкова музика звучала на диво гротескно, але ж дівчатам лише вісім і п’ять, подумав він. Якщо їм це допомагає...

Вхідні двері відчинилися, і Нейтана пройняв жах, коли він угледів матір. Щоки під почервонілими очима зблідли й запали, а плечі були похилені, наче всі сили її пішли на те, щоб бодай стояти прямо.

— Я думав, ти хотіла поспати, — мовив Гарі.

Ліз Брайт не відповіла, кліпаючи на світло набряклими повіками. Нейтан бачив, як на очі їй набігають свіжі сльози від одного погляду на присутніх. Ні він сам, ні Баб — зовсім не той син, якого вона б хотіла побачити, подумав Нейтан, але одразу відчув сором за такі думки. Ліз завжди старалася не показувати, що в неї є мазунчик, але з Кемероновою готовністю повсякчас усміхатися, з його кмітливістю й умінням вести господарство це було не так легко. Неголений і запорошений Баб тер око брудним пальцем. Нейтан знав, що і в нього самого вигляд не кращий.

Побачивши Зандера, Ліз проясніла з обличчя і, пригорнувши його, міцно обійняла. А коли відпустила, простягнула руки й оповила ними Нейтана також. Він і собі обійняв її у відповідь. Рух вийшов тугий, мов заіржавів од нечастого використання.

Ліз глибоко зітхнула.

— Розповідайте.

— Може, ліпше зайдемо... — почав був Гарі, але вона його обірвала.

— Ні. В будинку дівчата. Розповідайте тут.

Нейтан знову зловив себе на тому, що йому бракує Кемеронової присутності. Той би впорався в такій ситуації. Баб, який присів біля свого пса і щось шепотів йому на вухо, і не думав допомагати.

— Якось дивно було, — заговорив Нейтан і затнувся. Почав спочатку, намагаючись усе якнайкраще пояснити, а Ліз міряла кроками веранду. Відходила недалеко, немов розриваючись між