Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Саша так уявляв собі майбутнє: він іде вулицею — і раптом біля ринви, що виблискує цинковими зорями, під стіною, він знаходить новенький, вишневого кольору, що поскрипує, як сідло, шкіряний гаманець, а в гаманці дуже багато грошей, дві тисячі п'ятсот карбованців… А далі все буде гаразд…

Він так часто уявляв собі, як знайде гроші, що навіть достоту знав, де це станеться. На вулиці Полтавської Перемоги, в асфальтовому закутку, за причілком будинку, біля тієї зоряної ринви. Там лежить він, його шкіряний благодійник, присипаний сухим цвітом акації поруч зі сплющеним недокурком. На вулицю Полтавської Перемоги Саша ходив щодня, але, як це не дивно, гаманця там не було. Він розгортав сміття гімназичним стеком і тупо дивився на емальовану табличку: «Податковий інспектор Ю. М. Соловейський», що висіла біля парадного входу. Очманілий Саша плентався додому, падав на червоний плюшевий диван і знову мріяв про багатство, прислухаючись до дражливих ударів серця і всіх пульсів. Пульси були дрібненькі, недобрі і нетерплячі.

Революція сімнадцятого року зігнала Корейка з плюшевої канапи. Він зрозумів, що може зробитися щасливим нащадком незнайомих йому багатіїв. Він нюхом відчув, що по всій країні зараз валяється велика кількість безпритульного золота, коштовностей, чудових меблів, картин і килимів, хутра і сервізів. Треба лише не проґавити момент і якомога швидше схопити ці багатства.

Але тоді він ще був молодий і дурний. Він захопив велику квартиру, власник якої розсудливо виїхав французьким пароплавом до Константинополя, і оселився в ній. Цілий тиждень він вростав у чужий багатий побут втікача комерсанта, пив знайдений у буфеті мускат, закушував пайковим оселедцем, виносив на базар різні дрібні речі і був дуже здивований, коли його заарештували.

З тюрми він вийшов через п'ять місяців. Від своєї думки стати багачем він не відмовився, але зрозумів, що діло де вимагає обережності, темноти і послідовності. Треба було одягтись у захисну шкуру — і вона прийшла до Олександра Івановича у вигляді жовтогарячих чобіт, бездонних синіх бриджів і довгополого френча — агента по постачанню продтоварів,

У ті неспокійні часи все, зроблене людськими руками служило людині значно гірше, аніж раніш; будинки не рятували від холоду, їжа не нагодовувала, електричне світло подавалося в будинки лише під час великих облав на бандитів і дезертирів, водопровід подавав воду лише в перші поверхи, а трамваї зовсім не працювали. Всі ж стихійні сили стали злішими і небезпечнішими: зими були холодніші, ніж колись, вітер більш дошкульний, і звичайна застуда, яка раніш укладала людину в ліжко на три дні, тепер за ті ж три дні убивала її. І молоді люди без певних занять ватагами блукали на вулицях, безтурботно виспівуючи пісеньку про гроші, які втратили будь-яку ціну:

Залетаю я в буфет, Ни копейки денег нет, Разменяйте десять миллио-нов…

Олександр Іванович з непокоєнням спостерігав, як гроші, які він примудрявся наживати, переводяться на пси.

Тиф клав людей тисячами. Саша торгував викраденими зі складу медикаментами. На тифу він заробив п'ятсот мільйонів, але курс грошей зробив з них п'ять мільйонів. На цукрові він заробив мільярд. Курс перетворив цей мільярд у ніщо.

В ці часи однією з найбільш вдалих його операцій було викрадення маршрутного поїзда з продуктами, що йшов на Волгу. Корейко був комендантом поїзда. Поїзд вийшов з Полтави у Самару, але до Самари не дійшов, а в Полтаву не повернувся. Він безслідно зник у дорозі. Разом з ним зник і Олександр Іванович.

Розділ V
ПІДЗЕМНЕ ЦАРСТВО

Жовтогарячі чоботи виринули в Москві наприкінці 1922 року. Над чобітьми вже красувалася зеленкувата бекеша, підбита золотавим лисячим хутром. Піднятий смушковий комір, зворотній бік якого був схожий на стьобану ковдру, захищав від морозу хвацьку морду з севастопольськими півбаками. Голову Олександра Івановича увінчувала чудова кучерява папаха.

А в Москві тоді вже бігали нові мотори з кришталевими ліхтарями, вулицями сновигали скороспілі багачі в котикових ярмулочках і в шубах, підбитих взірчастим хутром «ліра». У моду входили гостроносі готичні штиблети і портфелі з чемодановими ручками і ремнями. Слово «громадянин» починало витискувати звичне слово «товариш», і якісь молодики, що швидко збагнули, у чому саме полягає радість життя, вже витанцьовували в ресторанах уанстеп «Діксі» і навіть фокстрот «Квітка сонця». Над містом стояв крик візників «лихачів» і у великому будинку Наркомату закордонних справ кравець Журкевич день і ніч строчив фраки для радянських дипломатів, що від'їжджали за кордон.

Олександр Іванович з подивом констатував, що його одяг, який в провінції вважали за ознаку мужності і багатства, тут, у Москві, пережиток старовини і кидає невигідну тінь на його власника.

Через два місяці на Сретенському бульварі відкрився новий заклад під вивіскою: «Промислова артіль хімічних продуктів «Реванш». Артіль займала дві кімнати. У першій висів портрет основоположника соціалізму — Фрідріха Енгельса, під яким, невинно посміхаючись, сидів сам Корейко, в, сірому англійському костюмі з ледь помітною червоною іскоркою. Зникли жовтогарячі ботфорти і грубі півбаки. Щоки Олександра Івановича були добре виголені. Задню кімнату було віддано під виробництво. Там стояли дві дубові бочки з манометрами і водомірними скельцями: одна — на підлозі, друга — на антресолях. Бочки з'єднувала тоненька клістирна трубка, через яку, діловито дзюркочучи, бігла рідина. Коли вся рідина переливалася з верхньої бочки в нижню, у виробниче приміщення входив хлопчина у валянках. Зітхаючи не по-дитячому, хлопчина набирав у відро рідину з нижньої бочки, дерся з нею на антресолі і виливав у верхню бочку. Закінчивши цей складний виробничий процес, хлопчина йшов у контору грітися, а з клістирної трубки знову чути було хлипання: рідина робила свій черговий рейс — з верхнього резервуара в нижній.

Олександр Іванович