Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

місті сонячно, чисто і тихо, мов у державному банку. В таку хвилину хочеться плакати й вірити, що кисляк корисніший і смачніший, аніж хлібне вино. Та вже чути далекий грім: то вивантажуються з дачних поїздів молочниці з бідонами. Зараз вони кинуться у місто і на майданчиках чорних сходів почнуть звичну сварку з домашніми господарками. На мить з'являться робітники з кошиками і зараз же зникнуть у заводських брамах. З фабричних труб завалує дим. А потім, підстрибуючи від люті, на нічних столиках заллються троїстим дзвоном міріади будильників фірми «Павел Буре» — тихіше; тресту точної механіки — голосніше. І щось замурмотять спросоння радянські службовці, випадаючи з своїх дівочих ліжок. Година молочниць закінчиться, настане година службового люду.

Але ще було рано, службовці ще спали під своїми фікусами. Людина в сандаліях пройшла через усе місто, майже нікого не зустрівши. Вона йшла в затінку акацій, які в Чорноморську виконували деякі громадські функції: на одних висіли сині поштові скриньки з відомчим гербом (конверт і блискавка), до інших були прикуті бляшані мисочки з водою для собак.

На Приморський вокзал невідомий в сандаліях прибув саме в ту хвилину, коли звідтіль виходили молочниці. Не раз до болю вдарившись об їхні залізні плечі, він підійшов до камери схову ручного багажу і пред'явив квитанцію. Багажний доглядач з неприродною суворістю, яку можна спостерігати лише на залізницях, глянув на квитанцію і одразу ж викинув пред'явникові його чемодан. Пред'явник в свою чергу розстебнув шкіряний гаманець, зітхнувши вийняв звідти монету вартістю в десять копійок і поклав її на багажний прилавок, зроблений з шести старих, відполірованих ліктями рейок.

Опинившись на привокзальній площі, невідомий в сандаліях поставив чемодан на брук, дбайливо оглянув його з усіх боків і навіть помацав рукою білий портфельний замочок. Це був звичайний чемоданчик, змайстрований з дерева і обклеєний штучною фіброю.

Саме в таких чемоданчиках пасажири, молодші, тримають нитяні шкарпетки «Скетч», дві зміни толстовок, один затискувач для волосся, трусики, брошурку «Завдання комсомолу на селі» і троє зварених вкруту і вже розчавлених яєць. Окрім того, в кутку чемодана обов'язково має бути жмут брудної білизни, загорнутої в газету «Экономическая жизнь». Пасажири літні в такому чемодані тримають костюм-трійку і до нього ще й окремі штани з клітчатого краму, відомого під назвою «Сторіччя Одеси», підтяжки на роликах, хатні туфлі з язичками, пляшечку потрійного одеколону і білу марселеву ковдру. Треба сказати, що і в цьому випадку в кутку є дещо, загорнуте в «Экономическую жизнь». Але це вже не брудна білизна, а бліда варена курка.

Задовольнившись цим побіжним оглядом, людина в сандаліях підхопила чемодан й влізла в білий тропічний вагон трамвая, який довіз його аж на другий кінець міста — до Східного вокзалу. Дії невідомого тут були зовсім протилежні тому, що він проробив щойно на Приморському вокзалі. Він здав овій чемодан в камеру схову і одержав квитанцію від велетня — доглядача багажу.

Проробивши ці дивовижні еволюції, власник чемодана полишив вокзал якраз в той час, коли на вулицях вже з'явилися найстаранніші службовці. Він влився в їхні безладні колони, після чого костюм його втратив будь-яку оригінальність. Людина в сандаліях була службовцем, а службовці в Чорноморську майже всі одягалися по якійсь неписаній моді: нічна сорочка з засуканими вище ліктя рукавами, легенькі сирітські штани, такі ж сандалії чи парусинові туфлі. Ніхто не носив капелюхів і картузів. Лише вряди-годи впадали в око кепки, частіше всього чорі, здиблені патли, а ще частіше виблискувала, мов диня на баштані, присмагла на сонці лисина, на якій так і кортіло написати хімічним олівцем яке-небудь слово.

Установа, в якій служила людина в сандаліях, звалася «Геркулес» і містилася в колишньому готелі. Скляні двері-вертушка з мідними, як на пароплавах, поручнями, увіпхнули його у великий вестибюль з рожевого мармуру. В заземленому ліфті містилося довідкове бюро. Звідтіль вже визирало усміхнене жіноче обличчя. Пробігши за інерцією кілька кроків, людина з сандаліях спинилася перед дідусем-швейцаром у картузі, з золотими зигзагами на околиші і молодечим голосом запитала:

— Ну що, старина, в крематорій час?

— Час, голубчику, час, — відповів швейцар, радісно посміхаючись, — в наш радянський колумбарій.

Він навіть махнув руками На його доброму обличчі відбилася покірна готовність хоч зараз іти на вогняне захоронення.

В Чорноморську збиралася будувати крематорій з відповідним приміщенням для урн, тобто з колумбарієм, і це нововведення кладбищенського підвідділу чомусь дуже тішило громадян. Може, їх смішили нові слова — крематорій і колумбарій, а може, звеселяла сама думка про те, що людину можна опалити, як поліно. У всякому разі, на вулицях і в трамваях вони покрикували на всіх бабусь і дідів: «Ти куди, стара, прешся? До крематорію поспішаєш?» Або: «Пропустіть старенького вперед, йому в крематорій час». І дивна річ, ідея вогненного захоронення старим дуже сподобалася; ці веселі дотепи викликали у них цілковите схвалення. І взагалі, розмови про смерть, які до цього часу вважали тут за незручні і неввічливі, стали котируватись в Чорноморську нарівні з анекдотами з єврейського чи кавказького життя і викликали загальне зацікавлення.

Пройшовши повз голу мармурову дівчину, що стояла на початку сходів, тримаючи у піднятій руці електричний факел, і невдоволено зирнувши на плакат: «Чистка «Геркулеса» починається. Геть змову мовчання і кругову поруку!», службовець піднявся на другий поверх. Він працював у фінансово-лічильному відділі. До початку роботи лишилося ще п'ятнадцять хвилин, але Сахарков, Дрейфус, Тезоіменицький, Музикант, Чеваженська, Кукушкінд, Борисохлєбський і Лапідус-молодший вже сиділи за своїми столами. Чистки вони не боялись нітрішки, в чому не раз запевняли один одного, але за останній час чомусь почали приходити на службу якомога раніше. Користуючись небагатьма хвилинами вільного часу, вони голосно розмовляли поміж себе. Голоси їх гуділи в величезному залі, який колись був готельним рестораном. Про це нагадували стеля в різьблених дубових кесонах і розписні стіни, де з жахливими посмішками перекидалися менади, наяди і дріади.

— Ви чули новину, Корейко? — запитав прибулого Лапідус-молодший. — Невже не чули? Ну? Ви будете вражені…

— Яка новина?.. Здрастуйте, товариші! — промовив Корейко. — Здрастуйте, Ганно Василівно!

— Ви навіть уявити