Без почуттів - Ольга Джокер

Отримую палкий поцілунок у губи і тану від насолоди. Останнім часом Мір дедалі частіше літає у власних думках, не сміється і не усміхається. Не хочеться думати, що про щось шкодує, але часом здається, ніби так. Того жахливого вечора відвертостей мені і зовсім здалося, що він більше не повернеться та обере сім'ю, тому що... ну хто я йому? Ми знайомі всього нічого...

Я відправляю Ратміра купатися і яскраво описую наш майбутній вечір із домашньою піцою біля телевізора під комедійний бойовик.

Однак плани різко змінюються, коли лунає телефонний дзвінок. Кожен із них я сприймаю насторожено, як провісник поганих новин. Але, на щастя, не цього разу.

- Так, Андрюх. Вільний, слухаю.

Відпускає, коли стає зрозуміло, що це Дорофєєв - однокурсник.

- Бля-я, серйозно? - спантеличено чухає потилицю. - Я замотався, вибач. З днюхою, друже...

Мір кидає погляд на настінний годинник і виходить із кімнати, жваво обговорюючи запрошення на день народження.

Було б чудово, якби він поїхав. Справді. Випив, розслабився, повеселився. Тому що заслужив.

Неможливо стільки часу займатися самобичуванням і мучитися. В якийсь момент нервова система не витримає і дасть збій, а наслідки можуть бути руйнівними.

Ратмір повертається за п'ять хвилин, стискаючи у лівій руці мобільний, а правою потираючи підборіддя.

- Андрюха запросив на іменини в нічний клуб. Виявляється, він попереджав заздалегідь, але я прочитав, відповів згодою і благополучно забув.

- Це чудово, - запевняю з усією серйозністю, підштовхуючи до позитивного рішення. - Ти зобов'язаний поїхати і випустити пар. Якщо повернешся додому добре піддатим - присягаюся, я навіть лаятися не стану.

Встаю з дивана, обсмикую сукню і прибираю піцу в коробку.

- Взагалі-то ти їдеш зі мною. Я попередив Дорофєєва, що буду не один.

Я здивовано підкидаю брови і відступаю на два кроки назад. Що на мене чекає? Перший і справжній вихід у світ? Цікаві погляди? Знайомство з друзями? Ображені колишні?

Хм, треба подумати...

- Точно ні, - виривається з мене наступної миті.

Мір перегороджує дорогу на кухню, впираючись плечем у одвірок, тож обійти його абсолютно нереально.

Єдине, що тішить, - піднесений настрій, який читається в активнішій міміці.

Я сумніваюся, розмірковую. Це погана чи хороша ідея?

- Так, Даш. Вже немає сенсу ні від кого ховатися. У мене адекватні друзі. Обіцяю, тобі сподобається.

Рвано видихнувши, йду збиратися.