Зелена миля - Стівен Кінг
Я зіп’явся на ноги, вже не відчуваючи болю ні в суглобах, ні у м’язах, і кинувся напереріз Долану.
— Не чіпай його! — закричав я. — Не чіпай його, Персі, бо я клянуся, я…
— Кого це ти Персі називаєш? — спитав він і відштовхнув мене так сильно, що я ледь не повалився на спину. Мене підхопила Елейн, хоча це, напевно, завдало їй болю, допомогла відновити рівновагу. — І це вже не вперше. Не сци в штани. Я й пальцем його не торкнуся. Було б для чого. Якийсь дохлий гризун.
Я озирнувся, думаючи, що Містер Джинґлз просто лежить на боці, переводить дух, як він це часом робив. Він лежав на боці, так, але брижі на шубці припинилися. Я намагався себе переконати, що досі їх бачу. І тут розридалася Елейн. Вона з болем нахилилася й підняла мишака, якого я вперше побачив на Зеленій милі, такого безстрашного перед столом чергового, наче людина, що наблизилася до своїх однолітків… чи друзів. Млявий, він лежав на її долоні. Очі оскляніли й знерухоміли. Він помер.
Губи Долана розтяглися в огидному вищирі, а під ними показалися зуби, вкрай мало знайомі з дантистами.
— Оце номер! — вигукнув він. — Ми втратили улюблене звірятко всієї сім’ї? То що, влаштуємо маленький похорон, з паперовими квітами і…
— ЗАТКНИСЯ! — пронизливо закричала на нього Елейн, так гучно й так сильно, що він позадкував і посмішка миттю сповзла з обличчя. — ПІШОВ ГЕТЬ ЗВІДСИ! ПІШОВ ГЕТЬ, БО БІЛЬШЕ АНІ ДНЯ ТУТ НЕ ПРАЦЮВАТИМЕШ! АНІ ГОДИНИ! Я КЛЯНУСЯ ТОБІ!
— І окрайця хліба собі в черзі не вижебраєш, — сказав я, але так тихо, що ніхто з них не почув мене. Я не міг відвести погляду від Містера Джинґлза, що лежав на долоні в Елейн, як найменший у світі килимок із ведмежої шкури.
Бред подумував про те, щоб відповісти їй, сказати, що вона блефує (він мав на це право, для ув’язнених у «Соснах Джорджії» повітка була недозволеною територією, навіть я про це знав), але не відповів. Бо в душі він був боягузом, як і Персі. А ще міг перевірити, чи правду вона каже про свого онука, Велике Цабе, і виявити, що то таки не брехня. Та найголовнішим було те, що він нарешті задовольнив цікавість, втамував жагу знань. І після всіх роздумів таємниця виявилася такою собі. У повітці жила ручна миша старого. Жила-жила, та й ґиґнула, від серцевого нападу чи що, поки котила кольорову котушку.
— Не розумію, чого ви так заводитеся, — сказав він. — Обоє. Наче то був собака чи що.
— Геть, — виплюнула Елейн. — Геть звідси, невігласе. Твоїм бридким крихітним мозком цього не зрозуміти.
Він густо почервонів. Плями від шкільних прищів поналивалися темним багрянцем. Судячи з вигляду, їх було повно.
— Я піду, — сказав він, — але завтра, коли ти сюди прийдеш… Полику… то на дверях буде новий замок. Мешканцям тут бути не можна, хай там що про мене меле язиком стара вредна місіс Моє-Лайно-Не-Смердить. На підлогу гляньте! Дошки геть повигиналися й погнили! Провалишся, то твоя курчача стара нога трісне, як хворостина. Тому забирайте свою дохлу мишу, як хочете, і виходьте. Любовний курінь закрито.
Він розвернувся й покрокував геть, з виглядом людини, яка, на власне переконання, зіграла принаймні внічию. Я дочекався, коли він піде, а тоді обережно взяв Містера Джинґлза в Елейн. Погляд натрапив на пакет із м’ятними цукерками, і це було останньою краплею — полилися сльози. Щось я тонкосльозий став на старості років.
— Допоможеш поховати давнього друга? — запитав я в Елейн, коли важкі кроки Бреда Долана стихли вдалині.
— Так, Поле. — Вона оповила мене рукою за пояс і поклала голову мені на плече. Одним старим скоцюрбленим пальцем погладила нерухомий бік Містера Джинґлза. — Я охоче тобі допоможу.
Ми взяли в повітці совочок і поховали ручну мишу Дела, доки пообідні тіні поволі видовжувалися між дерев. А потім ми пішли назад, до будинку, вечеряти й жити тим життям, яке нам ще залишилося. Я зловив себе на згадці про Дела; Дела, який стояв навколішки на зеленому килимі в моєму кабінеті, зі згорнутими руками й лисою маківкою, що виблискувала під лампою; Дела, який просив нас попіклуватися про Містера Джинґлза, подбати про те, щоб той падлюка більше не кривдив його мишку. Та тільки падлюка всіх нас кривдить наприкінці, чи не так?
— Поле? — озвалася Елейн. Голос у неї був лагідний і змучений водночас. Навіть копати могилку совком і проводжати в останню путь мишу для таких стареньких солодунчиків, як ми, — завелике навантаження. — Ти як?
Моя рука лежала в неї на талії. Я її стиснув.
— Усе добре, — сказав я.
— Дивись! Так гарно сонце сідає. Може, побудемо надворі й подивимось?
— Гаразд, — кивнув я, і ми ще довгенько залишалися на газоні перед будинком, обіймаючи одне одного за талію, та дивились, як небо спалахує й міниться барвами, а потім вони тануть до сірого попелу.
Sainte Marie, Mère de Dieu, priez pour nous, pauvres pécheurs, maintenant et à l’heure de notre mort[74].
Амінь.
13
1956-й.
Алабама під дощем.
Наша третя онука, прекрасна дівчинка на ім’я Тесса, отримувала диплом в Університеті Флориди. Ми поїхали туди на «Ґрейгаунді»[75]. Шістдесят чотири мені тоді було, зовсім ще шмаркач. Джен була п’ятдесятидев’ятирічною й незмінно прекрасною. В усякому разі, для мене. Ми сиділи у хвості автобуса, і вона бурчала на мене, що не купив їй нову камеру, записати щасливу подію. Я розтулив було рота, щоб сказати їй — у нас буде цілий день на походеньки по крамницях, коли приїдемо, і вона зможе купити нову камеру, якщо схоче, гроші в нас на це є, та й узагалі, я думаю, вона бурчала, бо їй було нудно їхати, а книжка, яку вона купила, виявилася нецікавою. Про Перрі Мейсона. Саме в цьому місці в моїй пам’яті виникає біла пляма, наче на плівці, яку залишили лежати на сонці.
Ви пам’ятаєте ту аварію? Може, хтось із читачів і пригадає, але більшість — ні. Хоча вона потрапила на перші шпальти всіх газет від узбережжя до узбережжя. Ми під’їждали до Бірмінґема під зливою, Дженіс скаржилася на стару камеру, і спустило
