Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний
Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками...
Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чіпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним, — як сто зміїв разом ужалило його серцеї Не розпитуючи, як, що, за віщо, —від злості він не міг слова вимовити, — вийшов неборак з управи, наче вчадів... Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках — як хто молотком стукав; в очах— жовто, чорно; а в ушах — пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку... Ходить поміж возами, попід крамницями — роздивляється, слухає... Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..
— Знаєте? — питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.
— Знаю, знаю...
— Синок не уступить батюшці...
— Та кий біс, не то він? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!
— Ото їм — всесословність! Хотіли рівноправності, — оце їх і порівняли... А то справді — всяка наволоч дере ніс угору... Нехай же тепер знають!..
— Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду. — Чули про налог?
— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далі...
— Оце так! — підскакує третій полупанок. — Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вічі казали: хто має на десять рублів, — з того бери руб, а хто на тисячу — копійкуі А тепер, при самоуправі, діждали...
— Їм що? — четвертий каже. — Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики — та й ні гадки!..
— А нашому братові — дошкуля, до самих печінок доходить... — веде річ перший.
— Та ще як дошкуля! — піддержує третій: — такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер... біда та й годі!.. А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Ні за ласку, ні за гроші... Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана...
— Це розбій! це — здирство панське!! — чує Чіпка — гукають селяни під яткою.
— А бач? — не я казав? — пристає до старшини підпивший староста. — Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одібрав, цар волю дав... Хіба ж їх так і випустити? Егеж!.. Коли не роблять, — хай же хоч платять!
— То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, — бідкаються козаки.
Чіпка все це чує, — і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Він слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки... Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід від злості, аж руки трусяться...
— Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик — віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, — та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті! Чорти, а не люди!
Чіпка кричав, розмахував руками;' гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово, підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.
— Що це ви робите? — спитав він Чіпку.
— Як—що?
— Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...
—Щоб вони не діждали його брати! — грякнув Чіпка.
— Чого це ти так розкричався? га? — перемінив становий річ, розсердившись. — Чого ти людей бунтуєш?
— То ви їх бунтуєте, а не я! — одрізав Чіпка.
— Гляди, лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу...
Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:
— І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?
—. Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?
— Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!
— Мене громада вибрала... Я громаді присягав..:
Хто старший: громада чи вони?
— То й на громаду плюнь!
Чіпка аж позеленів од такого слова — і нічого не одказав.
Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.
— Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?
— Ні, здоров... їсти хочу.
Дали йому їсти.
Чіпка сидить — насуплений, жовтий, аж зелений, — їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл, — та так і закам'янів... Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать — один її згорблений вид наганяв журбу тяжку. Галя глянула на його — і нишком стала плакати. Чіпка почув.
— Чого ти, Галю?
Вона мовчала.
Він підійшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вічі, промовив: — Скажи мені, Галочко, чого ти?
— Ти мене зовсім забув... — одказала вона, схлипуючи.
— Я забув?
— За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого...
— Та таки правда, що воно в мене отут сидить! — показав на серце.
— Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
