Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц
Лісбет узагалі не відповідала. Блумквістові вдалося додзвонитися до неї аж о п’ятій двадцять. Дівчина говорила зосереджено й зверхньо, повідомивши, що хлопчик у безпеці разом з матір’ю.
— А ти як? — запитав Мікаел.
— Добре.
— Не постраждала?
— В усякому разі нових травм нема.
Блумквіст глибоко вдихнув.
— Це ти зламала внутрішню мережу АНБ, Лісбет?
— Ти розмовляв з Едом-Архімедом?
— Без коментарів.
Мікаел не мав наміру нічого казати навіть Лісбет. Захист джерел для нього був важливіший за відданість дівчині.
— То Ед, виявляється, не такий уже й дурний, — констатувала вона так, ніби він відповів щось зовсім інше.
— Отже, то була ти.
— Можливо.
Мікаел відчув, що хоче вилаяти її й спитати, чим вона, в біса, думала, коли вдерлася до Едової мережі. Проте він стримав свої емоції й спокійно, як тільки міг, промовив:
— Вони готові дати тобі спокій, якщо ти зустрінешся з ними й розкажеш, як усе зробила.
— Перекажи, що я теж дещо маю на них.
— Що це значить?
— Що я маю більше, ніж вони думають.
— Гаразд, — задумливо сказав Мікаел. — Але ти могла б зустрітися…
— З Едом?
«Якого дідька, — подумав Блумквіст. — Таж Ед сам хотів відкритися їй».
— З Едом, — погодився журналіст.
— Пихатий негідник.
— Досить пихатий. Але ти могла б зустрітися з ним, якби була гарантія, що тебе не заарештують?
— Такої гарантії нема.
— А ти погодишся, якщо я попрошу свою сестру Анніку бути за твого представника?
— Я маю багато роботи, — відрубала Лісбет, ніби не бажала повертатися більше до цієї теми.
Його репліка вихопилася раніше, ніж він устиг спинити себе:
— Ми працюємо над однією історією…
— Що з нею?
— Я не певен, що все в ній розумію.
— У чому проблема? — спитала Лісбет.
— Найперше я не розумію, чому Каміла з’явилася тут по стількох роках.
— Гадаю, вона просто діждала свого часу.
— Що ти маєш на увазі?
— Що вона, очевидно, від самого початку планувала повернутись і помститися за те, що я заподіяла їй і Залі. Але вона хотіла дочекатися, поки набереться сили на всіх рівнях. Для Каміли нема нічого важливішого, ніж почуватися сильною. Раптом вона побачила можливість убити двох зайців одним пострілом. Принаймні я так гадаю. Чому б тобі самому в неї не спитати за чаркою іншим разом?
— Ти говорила з Голґером?
— Я мала інші справи.
— І все ж їй не вдалося тобі нашкодити, дякувати Богові, — вів далі Мікаел.
— Це моя заслуга.
— А тебе не хвилює, що вона кожної миті може повернутися?
— Є така думка.
— Добре, добре. А тобі відомо, що між мною й Камілою нічого не було, крім короткої прогулянки Горнсґатаном?
На це питання Лісбет не відповіла.
— Я знаю тебе, Мікаеле, — тільки й сказала вона. — А тепер ти зустрівся ще й з Едом. Гадаю, від нього мені теж доведеться захищатися.
Блумквіст усміхнувся.
— Так, — відказав він. — Мабуть, твоя правда. Не довірятиму йому надміру. Не хочу стати його маріонеткою.
— Не найкраща для тебе роль, Мікаеле.
— Так, тому мені й кортить дізнатися, що ти відкопала, вдершись до їхньої внутрішньої мережі.
— Цілу купу компромату.
— Про зв’язки Екервалда й «Павуків» з АНБ?
— І ще дещо.
— І ти збираєшся мені про це сказати?
— Можливо, якщо добре поводитимешся, — сказала Лісбет глузливим тоном, який не міг не потішити Мікаела.
Потім він усміхнувся, бо саме в ту мить зрозумів нарешті плани Еда Нідгема.
Блумквіст зрозумів їх так чітко, що йому насилу вдавалося грати комедію, повернувшись у номер і працюючи з американцем до десятої години вечора.
Розділ 29
25 листопада, ранок
Квартира Володимира Орлова в провулку Мортена Тротцига була доглянута й охайна. Ліжко було застелене, простирадла чисті. Кошик для білизни у ванній кімнаті був порожній. Проте відчувалося: щось не так. Сусіди повідомили, що зранку туди навідувалися працівники служби перевезень, а детальний огляд виявив плями крові на підлозі й на стіні над бильцем ліжка. Її порівняли зі слідами слини в Андреєвій квартирі й з’ясували, що кров належить молодому журналістові.
Однак затримані — ті двоє, що ще могли спілкуватися, — вдавали, ніби нічого не знають про плями чи про Зандера, тому Бубланський зі своєю групою зосередився на добуванні додаткової інформації про жінку, яку бачили з Андреєм. На той час ЗМІ надрукували безліч статей не тільки про драму на Інгаре, а й про зникнення Зандера. Обидві вечірні газети — і «Свенска морґонпостен», і «Метро» — опублікували великі фотографії журналіста. Жоден з репортерів ще не уявляв повної картини, але дехто вже висловив міркування, що Андрея, можливо, нема серед живих. Зазвичай це загострює пам’ять, спонукаючи людей згадувати щось підозріле. Та тепер ефект, скоріше, був протилежний.
Ті свідчення, що їх мали за вірогідні, були якісь розпливчасті, і всі, хто озвався, крім Мікаела Блумквіста й пекаря зі Скансену, вважали за свій обов’язок підкреслити, що не вірять у те, ніби жінка могла скоїти злочин. В усіх, хто стикався з цією особою, склалося про неї винятково приємне враження. Один бармен, літній чоловік на ім’я Серен Карлстен, який обслуговував жінку й Андрея Зандера в ресторані «Папаґалло» на Ґетґатані, навіть довго хвалився своїм умінням розбиратися в людях і впевнено стверджував, що ця жінка ніколи б нікого не скривдила. «Вона — неповторне диво», — дійшов висновку Карлстен.
Якщо вірити свідкам, вона уособлювала всі можливі різновиди дива, і Бубланський гадав, що скласти її фоторобот буде вкрай важко. Усі, хто бачив цю персону, характеризували її по-різному, ніби, замість описувати, проектували на неї свої мрії про ідеальну жінку. Фотографій з якихось камер зовнішнього спостереження вони поки що не мали. Мікаел Блумквіст стверджував, що ця жінка — не хто інша, як Каміла Саландер, сестра-двійнючка Лісбет. Однак у жодному з реєстрів уже багато років ніяких записів про неї не було, неначе вона перестала існувати. Якщо Каміла Саландер і досі живе, то під іншим ім’ям, і Янові Бубланському це не подобалося. Він довідався, що після того, як Каміла покинула Швецію, в її названій сім’ї сталися два нез’ясовані смертельні випадки, а поліція розслідувала їх поверхово й залишила купу питань без відповіді.
Бубланський читав матеріали цих справ, червоніючи за колег, що через якусь незрозумілу повагу до сімейної трагедії навіть не розібралися до кінця з тією очевидною дивницею, що і дочка, і батько перед самісінькою його смертю занулили свої банківські рахунки. Слідчі навіть не звернули уваги, що батько за тиждень до того, як його знайшли повішеним, почав писати листа, де перша фраза була така: «Каміло,
