Рембо - Девід Моррелл

Траутмен був непритомний. Навіть у півмороку печери Рембо добре бачив його розпухле, усе в синцях обличчя.

Плече, — сказав Рембо, — він поранений у плече.

Думаєш, я не бачу? — сердито відгукнулася Мішель і схопила сумку з інструментами.

РОЗДІЛ 7

Вожді сиділи півколом, по краях розташувалися бійці. У всіх були похмурі обличчя. Це нагадало йому ту раду старійшин, на яку його запросили, коли він уперше потрапив сюди. Рембо сів. На душі було тривожно.

Ще раз поясни мені, у чому справа? — попросив він Мусу.

Вони йти, — відповів Муса.

Чому?

Через тебе… Вони тобі обіцяти заступництво.

Я не розумію…

Вони знати, що своїм нападом на фортеця ти роздражнити ворога.

А вони самі? їх напад на колону БТРів не розлютив ворога?

Священна війна. Вони йти зараз. Така воля Аллаха.

Надто багато нападів, — заговорив Халід, — і вони надто часті. Ворог розсерджений. Буде нишпорити всюди. Він не заспокоїтися, поки не знайде наш табір.

Це і є заступництво, що ці люди тобі обіцяли, — додав Муса. — Не допомагати тобі, а дозволити піти рятувати свій друг. Вони знати, що після твого нападу на фортеця їм доведеться звідси піти й шукати нове пристановище, але вони не заважати тобі.

Скажи їм, що мені дуже шкода, — пробурмотів Рембо. — У мене не було виходу… Я повинен був урятувати друга.

Рембо почувався винним. Він повернувся до печери, у якій лежав покалічений і напівмертвий від втрати крові Траутмен.

Це моя провина. Якщо б я зробив те, про що він мене просив, ми були б у Пакистані та його б не схопили. І не катували. Не всадили б кулю. І він би не лежав зараз ледь живий у печері.

Доля? Це все вона. Я її відкидав. Не робив того, що підказувало мені серце.

Він молився всім богам — Христу, Будді, Аллахові, богам племені навахо, просячи їх не віднімати життя Траутмена. Чіпляючись за останню надію, він ставив собі питання: а що коли мусульмани праві й усе в цьому світі трапляється не просто так, а має якусь мету, що все це — воля Аллаха? Може, пошуки Траутмена та тяжкі випробування, що випали на його долю, штурм фортеці, звільнення з полону Траутмена — може, усе це відбувалося з волі Всевишнього?

Але в ім’я чого?

Зрозуміло, не в ім’я смерті Траутмена.

«Ні, — думав Рембо, — я не можу в це повірити».

Рембо спрямував погляд на вождів: доля? Що чекає їх? Куди вони підуть?

Мосаад говорить, потрібно перемістити табір на захід, туди, де не чекають вороги, і продовжити боротьбу.

Рембо зітхнув. Безвихідність життя цих людей кидала його в розпач.

Цей план нічим не гірший за інші.

Рахім перервав його.

Він не згодний, — переклав Муса, — потрібно йти на північ.

У розмову знову вступив Халід.

Перш ніж Муса встиг перекласти, Рембо сказав:

Готовий посперечатися, він хоче піти в іншому напрямку.

Муса кивнув:

На південь.

Чому б їм усім не рушити на схід, у Пакистан? Там вони могли б перепочити, набрати нових людей і поповнити запаси.

Ні. Вони казати, що піти в Пакистан — це втекти від війни. Вони залишатися, щоб воювати.

Тоді чому б їм не об’єднатися? Чим їх буде більше, тим більше в них шансів здолати росіян.

Згадай, що я говорити тобі, — відповів Муса, — це країна племен. Усі племена й усі вожді рівні. Кожен вождь думати: його план — найкращий. Кожний вважати, що чує воля Аллаха.

Але вчорашня атака на колону показала, як багато вони можуть зробити, якщо діють спільно.

Це так. Але це не типово для афганців. Вони звикли сваритися. Так було тисячі років. Кожний іде своя дорога та кожний воює своя війна.

Рембо похитав головою. Заговорив Мосаад.

Він запитує, що ти збираєшся робити? — переклав Муса.

Чекати, поки не одужає мій друг. — І подумки додав: «Я сподіваюся, що він одужає». — Як тільки він зможе рухатися, ми підемо в Пакистан.

Мосаад говорить, вам краще не залишатися тут. Вас знайдуть радянський. Вам краще йти з ним у його новий табір.

Мій друг у надто поганому стані, щоб рушати в дорогу. Якщо я навіть і вирішив би рухатися, ми, не гаючи часу, пішли б у Пакистан.

Мосаад вислухав, кивнув і заговорив.

Він сказав, ти маєш робити лише те, що сам вважати за потрібне, — переклав Муса.

Скажи, що я завжди буду цінувати його дружбу, — Рембо схилив у поклоні голову.

Вожді встали та майже в унісон вимовили один із деяких знайомих Рембо афганських висловів. Рембо повторив його афганською:

Нехай допоможе вам Бог!

Вожді сердечно попрощалися з Рембо й рушили до своїх племен.

Рембо заклопотано повернувся в бік печери.

Тепер нам залишилося молитися й чекати, — вимовив у нього за спиною Муса.

Нам? Ти впевнений, що хочеш залишитися? Для тебе це не обов’язково. Ти можеш піти з одним із племен, і я не стану через це думати про тебе гірше. Навіть навпаки — це було б досить розумно з твого боку.

Я залишаюся. Ти мій друг. Без мене ти не знайти дорогу назад у Пакистан.

Рембо поклав руку йому на плече:

По правді кажучи, мені було б без тебе сумно, — він вдячно посміхнувся Мусі, але на душі було важко. — Треба глянути, як справи в полковника.

РОЗДІЛ 8

Звикнувши до півмороку печери, Рембо підійшов до Траутмена, і серце його стиснулося від тривоги за полковника.

Як він?

Сорочка на лівому плечі полковника була розірвана. Зайнята промиванням рани, Мішель відповіла, не піднімаючи голови:

Куля пройшла навиліт. Вона ввійшла досить високо й не зачепила ні серце, ні легені. Це — з гарних новин.

Аз поганих?

Він сильно побитий і втратив надто багато крові. Не впевнена, чи витримає його організм…

Рембо повернув голову, спостерігаючи за Мішель.

Урятуй його.

Заткнися й не заважай працювати!

Мішель наклала шви на рану Траутмена, промила її та перев’язала. Діставши шприц, вона ввела йому антибіотик.

Це все, що я можу зробити. Це остання ін’єкція — більше в мене не залишилося ніяких ліків. Тепер усе залежить від твого друга. І Аллаха. Якщо я негайно не витягну голку, переливання знадобиться тобі. — Із цими словами вона перекрила крапельницю та витягла голки.

Траутмен усе ще не опритомнів, і вона сама зігнула його руку.

Рембо пив воду з казанка, принесеного Мусою. Він з’їв персик і взявся за миску холодного