Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Палуба «Кроноса» порожня. Вона більше не схожа на частину судна. Слабке денне світло відкидає глибокі тіні, і це вже не просто тіні. У будь-якій темряві таїться пекло. У моєму дитинстві така атмосфера супроводжувала будь-яку смерть. Десь починали голосити жінки, і ми розуміли, що хтось помер, і усвідомлення цього змінювало все навколо. І навіть якщо це був травень місяць у Сіорапалуку, коли ллється, проникаючи всюди, синьо-зелене світло, що робить людей божевільними від весни, навіть якщо це було таке світло, він все одно перетворювався на холодний відблиск царства мертвих, що несподівано перемістилося на землю.

Сходи ведуть нагору по передній стороні щогли. Спостережна «бочка», «вороняче гніздо», — це пласка алюмінієва коробка з вікнами спереду і з боків. Обов’язкова для кожного судна, що плаває в льодах.

До неї двадцять метрів. На моєму рисунку «Кроноса» це не здається великою відстанню. Але дертися цим шляхом страшно. Судно б’ється об хвилі, нахиляється набік, усі рухи від центра обертання корпусу посилюються в міру того, як я піднімаюся вище, і подовжується радіус повороту.

Сходинки приводять до платформи, над якою кріпляться блоки вантажної стріли. Звідти потрапляєш на меншу платформу, а звідти через маленькі дверці — до металевої будки.

Тут ледве можна стояти на повний зріст. У темряві я бачу контури старого телеграфного апарата, кренометр, лаг, великий компас, румпель і пристрій для перемовин з містком. Коли ми увійдемо в смугу льоду, саме звідси Лукас керуватиме судном — тільки тут буде достатній огляд.

Біля задньої стіни — сидіння. Коли я входжу, він відсовується, звільняючи мені місце, я бачу його як згусток темряви. Я розповім йому про Яккельсена. На будь-якому судні у капітана є яка-небудь зброя. І в нього ще залишився його авторитет. Адже можна, напевно, якось приборкати Верлена й повернути назад. Ми могли б дійти до Сисиміута за сім годин.

Я опускаюся на сидіння, він кладе ноги на телеграф. Це не Лукас, це Терк.

— Лід, — каже він. — Ми йдемо до льоду.

Його ледве видно, немов біло-сірий просвіт на обрії. Небо низьке і темне, мов вугільний дим, з окремими світлими дірками.

Маленьку будочку, в якій ми сидимо, кидає з одного боку в інший, мене відкидає до нього і потім знову до стіни. Він нерухомий. Чоботи лежать на телеграфі, рука — на сидінні, і здається, ніби він приклеєний до нього.

— Ти була на «Ґрінленд Стар». Ти була в носовій частині судна, коли перший раз спрацювала пожежна сигналізація. Кютсов кілька разів бачив тебе ночами. Чому?

— Я звикла вільно переміщатися на суднах.

Мені не видно його обличчя, лише контури.

— На яких суднах? Ти віддала капітанові тільки паспорт. Я посилав факс у Морське управління. На твоє ім’я ніколи не видавалася службова книжка.

На мить виникає величезне бажання здатися.

— Я плавала на невеликих суднах. Якщо це не торговий флот, то ніколи не питають твоїх документів.

— Ти дізналася про те, яка вона, ця робота, і зв’язалася з Лукасом.

Це не питання, тому я не відповідаю. Він вивчає мене. Йому, напевно, видно не краще, ніж мені.

— Про це плавання не було ніякого оголошення. Його тримали в таємниці. Ти не зв’язувалася з Лукасом. Ти змусила Ландера, власника казино, організувати зустріч.

Він говорить стишивши голос, зацікавлено.

— Ти була в Андреаса Ліхта і Вінґа. Ти щось розшукуєш. Здається, що лід поволі рухається нам назустріч.

— На кого ти працюєш?

Саме думка про те, що він весь час знав, хто я така, нестерпна. З самого дитинства, здається, я не відчувала себе настільки у владі іншої людини.

Він не розповів механіку, що я буду на борту судна. Він хотів побачити нашу зустріч, щоб зрозуміти, що є між нами. Саме за цим він перш за все і спостерігав, коли нас зібрали в кают-компанії. Невідомо, яких висновків він дійшов.

— Верлен вважає, що ти з поліції. Колись я і сам схилявся до такої ж думки. Я оглянув твою квартиру в Копенгагені. Твою каюту тут, на судні. Здається, що ти дієш зовсім одна. Без будь-якої організації. Але, можливо, якась фірма? Приватний клієнт?

На хвильку я трохи не відключаюся у сподіванні сну, втрати притомності й забуття. Але повторення запитання виводить мене з трансу. Йому потрібна відповідь. Це знову допит. Він не може знати напевно, хто я. З ким я пов’язана. Що я знаю. Поки це так, я залишаюся живою.

— Дитина з мого під’їзду впала з даху. У його матері я знайшла адресу Вінґа. Вона отримувала пенсію від Кріолітового товариства за свого чоловіка. Це привело мене до архівів товариства. До тієї інформації, яка там була про експедиції на Гела Альта. Решта походить із цього.

— Хто тобі допомагав?

Весь цей час він говорив наполегливо і все ж не зацікавлено. Наче ми розмовляємо про наших спільних знайомих, про взаємини, які, відверто кажучи, нас не стосуються.

Я ніколи не вірила в те, що люди можуть бути холодні. Неприродні, можливо, але не холодні. Суть життя — тепло. Навіть ненависть — це тепло, тільки із зворотним знаком. Тепер я розумію, що помилялася. Від людини, що сидить поряд зі мною, немов фізично відчутна реальність, іде могутній холодний потік енергії.

Я намагаюсь уявити собі його дитиною, намагаюсь учепитися за щось людське, щось зрозуміле: напівголодний хлопчик без батька, що живе в халупі в Бренсхойє. Змучений, худий, як курча, самотній.

Мені доводиться відмовитися від цієї спроби — нічого не виходить, картинка розсипається і зникає. Людина, що сидить поряд зі мною, — цілісна натура, але одночасно вона м’яка, гнучка — це людина, яка піднялася над своїм минулим, відтак не лишилося і слідів його.

— Хто тобі допомагав?

Це останнє питання все визначає. Найважливіше — це не те, що я сама знаю. Найважливіше — з ким я поділилася цим знанням. Щоб він міг зрозуміти, що його чекає. Можливо, у цьому прагненні все спланувати, зробити свій світ передбачуваним, прагненні, що йде від нескінченної незахищеності в дитинстві, і полягає його людяність.

Я намагаюся говорити абсолютно безпристрасно:

— Мені завжди вдавалося обходитися без сторонньої допомоги.

Він якийсь час мовчить.

— Для чого ти це робиш?

— Я хочу зрозуміти, чому він помер.

Коли стоїш на краю прірви із зав’язаними очима, може раптом з’явитися дивовижна впевненість у собі. Я знаю, що сказала те, що треба було сказати.

Він замислюється над моєю відповіддю.

— Ти знаєш, що мені треба на Гела Альта?

У цьому «мені» вияв величезної щирості. Немає більше судна, екіпажу, мене самої,