Майбутній мій - Юлія Бонд

Маша

Мені жарко, душно і я хочу пити. У келиху давно закінчилося ігристе вино, а подруги надто зайняті новими кавалерами, щоби поповнити запаси алкоголю. Тому я підводжуся з дивана і прямую до бару.

На півдорозі мені перегороджує дорогу статний шатен. Нахабно виставляє переді мною руку, блокуючи прохід. Підіймаю погляд на незнайомця і, помітивши його широку посмішку, упокорюю хлопця гидливим поглядом.

– У чому проблеми? – питаю я.

Язик неабияк запинається, мене трохи штормить та я ледь не падаю на підлогу, але сильні руки незнайомця стискають мою талію в туге кільце, не дозволяючи порівнятися з підлогою.

– Антон, – каже хлопець.

– У чому справа, Антоне? Руки забери, – вимагаю я, все ще відчуваючи на талії гарячі долоні.

– Мала кудись поспішає? – Антон таки розтискає лещата пальців на моєму тілі.

– Мала культурно відпочиває, – відповідаю з натяком, що крім відпочинку в цьому клубі мене більш нічого не цікавить.

– Можу провести екскурсію культурним відпочинком, – нахабно посміхається Антон, спрямовуючи свій хтивий погляд на моє декольте.

Закочую очі та роблю помах рукою, ніби відбиваючись від настирливої ​​мухи. Антон більше не встає на моєму шляху, а просто плететься ззаду.

Підходжу до бару й прошу бармена приготувати коктейль. Чекаю, барабанячи пальцями по столу.

– Хочеш провести незабутню ніч? – каже прямо над вухом цей настирливий тип, чому я напружуюсь і ледве не приклеююсь до стільця.

– Здається, Антоне? Отож, Антошко. Тілі-тілі, тралі-валі, це ви не проходили, це вам не ставили. Парам, пампам, – співаю слова з дитячої пісеньки.

– Там в останньому куплеті ще було щось про ложку. Так точно. Готуй до обіду ложку, – зауважує хлопець, а потім різко крутить мене разом зі стільцем, повертаючи до себе обличчям.

Дивлюся на цього дурня знизу вгору і думаю, як його так відшити, щоб сам пішов, інакше, якщо зателефоную Звірю, то для хлопця все закінчиться лікарнею – як мінімум.

– Боюся, що ложка тобі не стане в пригоді, Антошко, а от милиці – якраз. Так що, готуй свої коліна, мій тато подарує тобі незабутню ніч, – я все-таки говорю це вголос.

– Ти мені зараз загрожуєш? – посміхається Антошка, не вірячи моїм словам.

– Ні, констатую факти, – суворо карбую.

– Допустимо, я не боюся твого батька. Що ти з цим робитимеш? – Антон широко розставляє руки, упираючись долонями у спинку мого стільця, наче беручи мене в полон.

Притискаюся до стільця, намагаюся віддалитися від хлопця якнайдалі. Якщо зараз не станеться диво й Антон не звалить, то я таки зроблю дзвінок другу, тобто батькові.

І поки мої думки скачуть галопом, бічним зором уловлюю чоловіка, що наближається до бару. Серце відразу гуркоче, ударяючись об ребра, тому що в чоловікові я впізнаю Олега!

Не знаю, як тут опинився друг батька, але, на мою думку, диво сталося, дякую Господи.

– Даремно. Ой як даремно, що не боїтеся, юначе, – спокійний і рівний тон Олега занурює мене в стан трансу.

Я спостерігаю за тим, що відбувається ніби збоку. Думки перетворюються на справжній каламбур. Абсурд якийсь! Як Олег тут з’явився? Невже стежив за мною? Ні, цю думку я проганяю одразу.

Дивлюсь на міцні плечі Олега, опускаю погляд на його треновані біцепси та затримуюсь на завитках темного волосся, яке виглядає з-під розстебнутого вороту сорочки. І відчуваю, як мій мозок робить “Бам”!

– Привіт, Олегу, – усміхаюся другу батька як дурненька.

– Привіт, Тарновська, – підморгує Олег.

— Це твій тато? – наш діалог перериває Антон, про якого я й думати забула, як тільки в небезпечній близькості з'явився шикарний друг батька.

Олег скошує похмурий погляд у бік парубка:

– Ні. Я набагато гірший. Не знаю, зламав би тобі її тато коліна, як і обіцяла дівчина, а ось я точно зламаю і прямо зараз, якщо ти не звалиш. Рахую до трьох. Один. Два, – Олег лячно дивиться на шатена, а я закушую губу, щоб не заржати прямо в голос.

І підтакую ​​для забави:

– Антошко, він не жартує. Тобі краще звалити. У нього чорний пояс по тхеквондо.

На рахунок "три" Антон справді йде, кидаючи в наш з Олегом бік гнівний погляд.

Залишаємося з другом батька наодинці, якщо не брати до уваги інших відвідувачів клубу.

Дивимось один на одного, вивчаємо, ніби в перший день знайомства. Його гострий погляд ковзає моїми губами, спускається до шиї, ключиці та зупиняється на грудях.

Я бачу, як Олег тяжко дихає. Його потужна грудна клітка високо здіймається вгору. Чоловік розстібає ще один ґудзик на сорочці й тоді в мене починає утискатися десь усередині.

Стискаю коліна, відчуваючи жар внизу живота. Мене знову колошматить не по-дитячому, коли наважуюсь подивитись на вуста Олега. Їхня ідеальна форма і повнота закликають лише до найбрудніших думок. Мені хочеться, щоб ці вуста пестили мої губи, вбирали шкіру, десь у районі шиї, а потім ковзали по твердих пипках і охоплювали їх до хворобливих відчуттів. Я знаю, що він так може. Раніше міг. Тієї ночі в готелі я так і не змогла забути.

– Я хочу тебе поцілувати,– говорю я, не впізнаючи власного голосу.

– Я теж цього хочу, – каже Олег.

Наблизившись до мене впритул, Олег охоплює мене за талію однією рукою, а іншою заривається на потилиці в копиці густого волосся.

Вривається у мій рот поцілунком. Язиком досліджує кожний міліметр моїх губ. Закушує шкіру, а потім проводить по ній гарячим язиком. Знову вривається язиком у глибину рота і починає болісно солодко мучити, доводячи до грані.

Забираюсь руками під його піджак і зухвало шарю пальцями по спині вгору-вниз, окреслюючи кожен сантиметр сильних м'язів.

Мені хочеться бути ще ближчою.

Хочеться злитися з ним в одне ціле, кохати його і бути коханою. Тут. Нині. І до нескінченності.

Ми божеволіємо одночасно. Втрачаємо контроль поруч один з одним. Я хочу його. Він хоче мене. Нас уже нічого не зупинить.