Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Мені капут, — захлипав Швейків сусід. — Пропала моя кар’єра.
— Пропала, — охоче притакнув Швейк. — Якщо вас, після відбуття кари, не візьмуть знову на роботу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про моральність, коли б ви навіть хотіли служити у гицля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати різним шахрайствам?
Почулося хлипання:
— Бідні мої дітоньки, бідна моя жіночка!
Розкаяний грішник підвівся й почав базікати про своїх дітей:
— У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду і міг бути прикладом для свого батька, з яким, їй-богу, це все трапилось уперше в житті.
— Він скаут? — вигукнув Швейк. — Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах[37] біля Злівої, в районі Глибока — це окружне староство Чеських Будейовиць, — саме, коли наш Дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, яких дуже багато розплодилося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший зі скаутів, коли його в’язали, так верещав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитися і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости на тортурах під різками призналися, що в усій околиці немає жодної луки, яку б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, призналися і в тому, що біля Ражиць саме перед жнивами зовсім випадково вигорів на пні лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні сарну, до якої підкралися з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад нівцентнера обгризених кісток домашньої птиці й дичини, величезну кількість кісточок з черешень, безліч недогризків зелених яблук і багато іншого добра.
Однак нещасний батько скаута все ж таки не міг заспокоїтись.
— Що я наробив? — побивався він. — Пропала моя добра слава!
— Точно пропала, як той собака у ярмарку, — ствердив Швейк із властивою йому щирістю. — Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла. Знайомі у вас є? Є! Прочитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. Під лихий час і кум, як собака, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей із зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж з доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.
У коридорі пролунали енергійні кроки, у замку заскреготів ключ, двері відчинилися, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.
— Пробачте, — по-лицарському нагадав Швейк, — я тут тільки з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так уже й кваплюся.
Замість відповіді міцна рука витягла Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на перший поверх. У другій кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка:
— То ви і є той Швейк? Як ви сюди попали?
— Зовсім звичайнісінько, — відповів Швейк, — я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, аби мене викидали з божевільні без обіду, так, ніби я їм якась вулична дівуля.
— Знаєте що, Швейку, — ласкаво сказав пан комісар, — навіщо нам тут на Сальмовці з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до управління поліції?
— Ви, пане комісаре, — вдоволено промовив Швейк, — так би мовити, пан становища. А пройтися ввечері до поліцейського управління — це буде невеличка, але дуже приємна прогулька.
— Дуже радий, що наші думки збіглися, — весело зазначив комісар поліції. — Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хіба не так, Швейку?
— Я теж дуже люблю з кожним порадитися, — відповів Швейк. — Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої добрості не забуду.
Чемно вклонившись, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch»[38].
На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення.
— Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, — сказав Швейкові поліцай.
— Я це передбачав, — сказав Швейк, — а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинно бути відомим з перших уст.
— Що ви цим хочете сказати? — запитав поліцай.
— Адже ж там сидить багато панів офіцерів, — пояснив Швейк.
Коли вони підійшли до іншої юрби, що тиснулася перед маніфестом, Швейк вигукнув:
— Хай живе імператор Франц Йосиф! Ми цю війну виграємо!
Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояк Швейк увійшов знову у ворота управління поліції.
— Цю війну, панове, ми безперечно виграємо, ще раз кажу вам, — промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.
А десь із далеких нетрів історії летіла до Європи та істина, що завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.
РОЗІРВАВШИ ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО, ШВЕЙК ЗНОВУ ОПИНИВСЯ ВДОМА
В стінах управління поліції панував дух чужого авторитету. Він встановлював, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком декількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми і шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів.
При цьому хижаки-бюрократи поводилися зі своїми жертвами із злобною
