Пожежник - Джо Хілл

У ніч, коли сталася пожежа в шпиталі, він набрав води в стару вінтажну ванну, яку вона так любила. Гарпер не помітила, коли він відійшов, здавалося, він не полишав дівчину ні на мить, та коли Джейкоб підвів її до ванни, та була вже заповнена. Світло було вимкнене, горіли лише свічки. Від вигляду купелі їй на душі потеплішало, бо від неї так і тхнуло димом, потом і лікарнею. Та передусім димом. А ще вона була вкрита попелом і підозрювала, що якась його частина є рештками мерців.

У ніч, коли в шпиталі сталася пожежа, Джейкоб мочалкою обмивав їй спину. Він також натер шию та вуха, а тоді зібрав усе волосся в пучок і занурив голову. Вона виринула зі сміхом. Тоді Джейкоб скомандував їй підвестися й узявся намилювати її всю — спершу груди, потім спину та шию. Ляснув її по задку й звелів залазити назад у ванну. Гарпер слухняно підкорилася.

У ніч, коли сталася пожежа в шпиталі, Джейкоб промовив до неї:

— То так, бляха, дешево, коли люди кажуть «я кохаю тебе». Це лише ярлик, який вішають на сплеск гормонів, з дрібкою вірності докупи. Ніколи не любив так казати. Я кажу так: ми разом — нині й до кінця. Усе в тобі робить мене щасливим. З тобою я почуваюся на своєму місці.

Він здавив мочалку, і струмінці гарячої води задзюрчали її шиєю. Заплющивши очі, вона все одно бачила багряне світло свічки крізь повіки.

— Не знаю, як довго ми ще будемо разом, — провадив він. — Може, і п’ятдесят років. А може, лише якийсь тиждень. Але я знаю, що жодні підступи долі не розлучать нас бодай на секунду. Ми розділимо й відчуємо кожну даровану мить разом. Кожним своїм доторком, кожним поцілунком я казатиму тобі, — промовивши це, він торкнувся й поцілував її, — що ти — усе найкраще в моєму житті. А я, як той себелюбець, хочу мати кожну часточку тебе й кожну мить з тобою, які тільки зможу. Немає більше мого життя. Немає більше твого життя. Лише наше, і воно буде таким, яким ми захочемо. Хочу святкового торта щодня й тебе голеньку в ліжку щоночі. А коли проб’є наш час, він також буде таким, як ми самі захочемо. Відкоркуємо ту пляшку вина, яку придбали у Франції, увімкнемо улюблену музику, трохи посміємося, закинемося пігулками щастячка й спокійно заснемо. Помремо красиво, коли скінчиться вечірка, а не конатимемо з криками, як ті жалюгідні відчайдухи, які чергою прямують до шпиталю на смерть.

Це було схоже на оновлення весільних обітниць — настільки ці слова були жагучими, солодкими й запаморочливими. Це було саме те, що треба.

Але не зовсім, не до кінця. Було щось неправильне в тому, щоб називати людей у шпиталі жалюгідними відчайдухами. Було щось аморальне в тому, щоб сміятися над ними. Рене Ґілмонтон аж ніяк не жалюгідний відчайдух. Рене Ґілмонтон влаштувала годину казок усім діткам в палаті.

Та Джейкоб мав дар переконувати: він міг говорити, як бажає торкатися її, бути з нею, з тим же атлетичним хистом, що й кататися на вéлику чи ходити канатом. Він був маленьким, збитим і мускулястим. Та не лише фізично — чоловік був мускулястим ще й інтелектуально, таким собі ментальним акробатом. Іноді Гарпер здавалося, що ця його інтелектуальна акробатика буває стомливою. У такі миті вона думала, що це не вони відчувають усе разом, а радше вона одинока слухачка, покликана аплодувати його останнім піруетам крізь палаючий обруч екзистенціалізму та сальто на батуті нонконформізму. Але тоді дівчина розсувала перед ним ноги, бо його руки вміли робити те, чого вона так потребувала. Зрештою, вся ця його балаканина означала, що він її хоче і що вона робить його щасливим. Гарпер довелося знову його поцілувати, що вона й зробила, звиваючись у ванні й притискаючись грудьми до крижаної порцеляни. Вона міцно тримала чоловіка за потилицю, не відпускаючи, поки добре його не розкуштувала. А тоді відпустила і, вкотре позіхнувши, засміялася. Це було саме те, що треба.

У ніч, коли сталася пожежа в шпиталі, Гарпер піднялася з води, і він простягнув їй келих вина, а тоді загорнув у теплий рушник. Джейкоб допоміг їй вилізти з ванни. Провів до спальні, де горіло ще більше свічок. Витер її, а тоді повів до ліжка, на яке вона забралася на всіх чотирьох, жадаючи, щоб він стягнув із себе одяг і увійшов у неї, та він лише поклав долоню їй на спину, підштовхуючи розпростатися на ліжку. Йому подобалося змушувати її чекати; насправді їй і самій було до вподоби це очікування, подобалося, коли головним був він. Джейкоб взяв пахкий полуничний крем і почав втирати його в її шкіру. Він стояв позаду неї, оголений, смаглявий і дужий у тьмяному світлі, з вкритими чорним волоссям грудьми.

Коли він перевернув її й увійшов у неї, вона схлипнула від задоволення, настільки цей порух був рвучким і рішучим. Не встиг Джейкоб почати, як презерватив зісковзнув. На якусь мить він зупинився, насупившись, та вона потягнулася й встромила його, а тоді взяла за сідниці й знову штовхнула в себе. Медсестринський халат валявся на підлозі й тхнув димом. Вона більше ніколи його не носитиме. Сотні квадратних миль винних полів у Франції палали, понад два мільйоні людей живцем згоріли в Калькутті, а все, чого їй хотілося, це відчути його в собі. Вона хотіла бачити його обличчя, коли він кінчатиме. Немалим був шанс, що до кінця року їх уже не стане, а вони кохалися отак уперше.

У ніч, коли сталася пожежа в шпиталі, вони кохалися під сяйвом свічок, а пізніше зародилося дитя.

7

Серпень

Гарпер була в душі, коли побачила смугу на тильному боці лівої ноги.

З першого ж погляду вона зрозуміла, що означає ця смужка. Її нутрощі скрутило від страху, та вона витерла холодну воду з обличчя й подумки вилаяла себе: «Ти мені тут, дамочко, не починай. Це лише клятий синець».

А втім, виглядало воно зовсім не як синець. Схоже було на драконячу луску: темна, майже чорнильна риска, припорошена дивними крихтами золота. Нахилившись ближче, Гарпер побачила ще одну мітку на литці тієї ж ноги — і одразу відсахнулася. Рукою вона затулила собі рота, з якого виривалися тихі жалюгідні звуки, ледь не схлипування, а їй не хотілося розбудити Джейкоба.

Вона вилізла, не вимикаючи душ.