Пожежник - Джо Хілл

На узбіччі й посеред дороги стояли групки людей, та ніхто навіть не глянув на неї, коли її знудило. На тлі вируючого пожарища дівчина нікому не видалася вартою уваги. Людей зачаровувало полум’я, але відштовхували людські страждання, чим тобі не помилка проектування? Вона витерла губи тильним боком долоні й попрямувала далі.

Гарпер не дивилася на обличчя в натовпі, тож не помітила Джейкоба, поки він не схопив її й обійми. Щойно він її пригорнув, ноги стали ватяними, рештки сил покинули її і вона осіла в обіймах чоловіка.

— О Боже, з тобою все гаразд, — промовив він. — О Боже. Я так злякався.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. Це здалося їй єдиним, що мало значення в такий ось ранок, єдиними словами, які були доречні, коли тобі випало уникнути вогненного виру пекла.

— Вони перекрили всі дороги навколо, — прошепотів він до неї. — Я так перелякався. Дістався аж сюди на вéлику. Я тримаю тебе. Я тримаю тебе, моя маленька.

Він провів її крізь натовп до телефонного стовпа, біля якого стояв велосипед, який Джейкоб купив ще в коледжі, на десять швидкостей і з кошиком під руків’ям керма. Так вони й ішли: однією рукою він котив велосипед, іншою притримував її за талію, а вона поклала голову йому на плече. Вони проходили крізь натовп, решта людей прямували в бік шпиталю, у напрямку мазкого чорного стовпа диму й дощу попелу.

— Що не день, то одинадцяте вересня, — промовила вона. — Як ми маємо жити, коли щодня одинадцяте вересня?

— Житимемо, поки спроможні, — відповів він.

Вона гадки не мала, що це значило, але ці слова звучали добре, навіть слушно. Він промовив їх ніжно, витираючи їй рот і щоку сріблясто-білим клаптиком шовку. Джейкоб завжди мав при собі носовичок, старосвітська звичка, яку вона вважала страшенно милою.

— Що ти робиш? — запитала Гарпер.

— Зчищаю з тебе попіл.

— Будь ласка, — відказала вона. — Будь ласка...

За мить він спинився і промовив:

— Все чисто. Все гарно, — тоді поцілував її в щоку та губи. — Хоча й не певен, нащо я це робив. На мить мені навіть здалося, що ти викапана бідолашка з творів Чарльза Діккенса. Замурзана й чарівна. Знаєш що? Я це надолужу. Прийдемо додому й пірнемо в моральний бруд. Як тобі така ідея?

Вона засміялася. Було в нього глибоко французьке чуття абсурдності; у коледжі він навіть брав участь у гуртку мімів. І по канату вмів ходити —словом, моторний у ліжку, моторний у житті.

— Домовилися, — відповіла вона.

— Нехай хоч увесь світ палає, — проказав до неї Джейкоб, — я обійматиму тебе до самого кінця. Від мене не втечеш.

Вона стала навшпиньки й поцілувала його солоні вуста. Він теж плакав, хоча тепер і всміхався. Гарпер притулилася головою чоловіку до грудей.

— Я так втомилася, — сказала вона. — Боятися. Бути неспроможною допомогти людям.

Він кінчиком пальця торкнувся її підборіддя й ніжно підняв голову.

— Ти маєш це відпустити. Думку, що лагодити все навколо — твій обов’язок. Усюди метушитися... гасити всі пожежі світу, — він вдумливо поглянув у дим, що плив над ними. — Рятувати світ не твій обов’язок.

Це було настільки розважливо, настільки розсудливо, що вона навіть відчула біль від полегшення.

— Потурбуйся спершу про себе, — провадив він. — І дозволь потурбуватися про тебе. Нам випало так мало часу ставитися одне до одного належно. Тож ми зробимо його особливим. Зробимо його вартим чогось, і почнемо сьогодні ж.

Їй знову довелося його цілувати. Його вуста смакували м’ятою й сльозами. Він відповів на поцілунок сторожко, невпевнено, наче відкривав її для себе вперше, і цей цілунок був для нього якимось новим, загадковим досвідом... експериментом. Коли він підняв обличчя, вираз у нього був серйозним.

— Це був важливий поцілунок, — промовив Джейкоб.

Вони подалися вздовж тротуару трохи швидше. Гарпер прихилилася головою до його руки й заплющила очі. За кілька кроків він міцніше пригорнув її рукою. Її свідомість паморочилася. Вона йшла, затинаючись у напівсні.

— Агов, — сказав він. — Досить уже цього. Слухай, нам треба доставити тебе додому, тож залазь.

Він перекинув ногу через сидіння вéлика.

— Куди залазити?

— У кошик, — відповів він.

— У нас не вийде. Я не зможу.

— Зможеш. Ти це вже робила. Я довезу тебе додому.

— Це ж ціла миля.

— І всю дорогу самий схил. Залазь.

Вони так постійно бешкетували у коледжі: він саджав її в кошик і так катався. Гарпер завжди була худенькою, і навіть зараз, маючи п’ять футів зросту, важила 115 фунтів-[21]. Вона поглянула спершу на кошик під кермом, потім на довгий пагорб, що зміївся вниз від шпиталю, звертаючи убік.

— Ти мене вб’єш, — сказала вона.

— Ні. Не сьогодні. Залазь.

Вона не могла встояти перед ним. Якась її частина від природи була схильна до пасивності й примирливості. Гарпер стала перед велосипедом, перекинула ногу через колесо й вмостилася задком у кошик.

І ось вони вже неслися вперед, дерева праворуч від неї мерехтіли наче уві сні. Попіл падав навколо них величезними перистими сніжинами, опускаючись на її волосся й на криси його бейсбольного кашкета. Дуже швидко вони розігналися настільки, щоб розбитися на смерть.

Спиці дзижчали. Коли вона видихнула, їй перехопило дух.

Люди забувають, що простір і час — це одне й те ж саме, поки не помчать стрімголов, проминаючи на льоту сосни й телефонні стовпи. Тоді, посеред цього руху, час видовжується, і мить, за яку проносяться двадцять футів, стає довшою за всі інші миті.

Вона відчувала в скронях і внизу живота, як вони прискорюються. Раділа Джейкобу, раділа звільненню зі стін шпиталю, раділа цій швидкості. Якийсь час дівчина трималася за кошик обома руками, а коли спиці вже забриніли — вони оберталися дедалі швидше, виводячи дзвінку мелодію — відпустила, простягаючи руки в обидва боки. Гарпер підносилася, мов чайка, що ширяє небом, а світ навколо все прискорювався й прискорювався.

6

У ніч, коли сталася пожежа в шпиталі, Джейкоб провів її крізь увесь будинок аж до самого ліжка, поки вона всю дорогу позіхала, наче маля, що засиділося допізна. Гарпер почувалася дрімотно й провалювалася у сон, тож уявлення не мала, що з нею станеться далі, хоча це й було цілком передбачуваним. Ведучи до ліжка, чоловік тримав її за руку. Це було саме те, що треба. Вона була знесилена, тож спальня здавалася слушним місцем. Не опираючись, стояла, поки він стягував з неї медсестринське вбрання. На ній були старомодні блідо-рожеві труси, які доходили їй до самого пупка. Їх він теж стягнув. Гарпер широко позіхнула,