Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі
Наступного ранку мама піднімає мене раніше на півгодини, я погано розумію крізь сон, що вона каже мені і неохоче виповзаю зі свого теплого і самотнього кокона ліжка. Швидко вмиваюся, швидко одягаю клітчасту шкільну форму на коротку краватку і заплітаю косу. Мляво позіхаючи, плетуся в тиху і порожню їдальню, притримуючи сумку, що бовтається на плечі.
Проходячи коридором, я чую, як мама збирається на роботу, стукаючи невисокими підборами в пошуках ключів, гаманця та телефону. На ній сьогодні сірий спідничний костюм, волосся зібране в елегантний пучок, а на обличчі застиг вираз легкої розсіяності та спантеличеності, ніби вона намагається в думці розв'язати логарифмічне рівняння. Я вдаю, що не звертаю уваги на її метання по дому, дотягуюсь до поспіхом зроблених бутербродів на стійці і завмираю, невпевнено косячись на маму:
- Мам, а можна я сьогодні після уроків піду з Елайною до торгового центру? Ми тільки подивитися, я уроки потім зроблю.
Мама застібає блискавку гаманця і кидає його в сумку, стоячи в еркері. Вона на якийсь час застигає, притискаючи кінчики пальців до скронь. Здається, її думки витають десь далеко, але тим не менш, я отримую тверду відповідь:
- Ні, Кімберлі, не можна.
- Але чому? - Розчаровано тягну я. - Хай з нами піде Генрі, що тут такого?
Я співчутливо уявляю, як бідолашний Генрі непритомніє серед рясності жіночих суконь, але зараз я готова навіть на це, аби отримати шматочок забороненої свободи.
Мама згрібає з тумбочки ключі і нарешті звертає на мене свій пронизливий погляд, скручуючи губи в тонку смужку.
- Справа у тому, Кімберлі, що Елайну, на відміну від тебе, не особливо турбує її успішність. Вона може навіть сьогодні прогуляти всі уроки, і ніхто на це не зверне належної уваги. А ось ти, замість того, щоб безцільно просиджувати час, могла б, наприклад, підтягнути свою французьку.
- Але мамо, ми з Елайною дружимо з дев'ятого класу! Та й ти з її мамою, по-моєму непогано спілкуєшся.
Я сконфужено колупаю пальцем горбик на керамогранітному острівці, розгублена тим, що мама не дуже приємно відгукується про Елайну.
- І що? Сукню ми тобі вже купили, що ти зібралася там робити?
- Ну, я б хотіла допомогти Елайні вибрати вбрання...
- Припини витрачати час на дурниці, Кімберлі, і подумай краще про майбутні іспити, - мама не помічає мого геть пониклого настрою і перемикається, знову починаючи метушитися. - Так, гроші я тобі поклала до пеналу, пообідаєш у шкільній їдальні. Генрі чекатиме на тебе після занять, щоб не затримувалася. Я попереджу його, що у тебе сьогодні сім уроків. Ох, здається, я забула свій записник.
Поки каблуки мами стукають у зворотний бік будинку, я вже просто давлюся своїм бутербродом, що раптом втратив смак, і вилітаю з дому швидше, ніж вона знову з'являється в моєму кругозорі. Знаю, безглуздо, адже нам ще належить їхати в одній машині до школи, але моїй бунтарській сутності якось все одно.
Мама виходить хвилиною пізніше, швидко перевіряє вміст сумки, по дорозі дістає з поштової скриньки листа і мигцем підіймає руку, в якій тримає білий конверт, щоб глянути на годинник, йдучи до машини.
Я відвертаюся до бокового вікна, коли навпроти грюкають дверцята. Будинок дивиться на мене нещодавно відремонтованим фасадом із верандою кремового кольору, чистими сходами та дерев'яними вхідними дверима, вже незабаром зрушуючись перед очима. Повз нас зі швидкістю пролітають ряди однакових симпатично зроблених будиночків, нескінченні алеї та пішоходи, які зливаються у змазані плями фарб.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно