Зелена миля - Стівен Кінг
Гавкаючи й дзявкаючи, собаки потягли їх через дві милі соснового підліска, весь час у тому самому напрямку — строго на північний захід. З лісу загін вийшов на берег річки Трапінґус, яка в тому місці була широка й текла повільно, несучи свої води на південний схід крізь низькі лісисті пагорби, де родини з прізвищами Робінетт і Дюплессі досі робили собі овочерізки й випльовували гнилі зуби, орючи землю; сільська глушина, де чоловіки були схильні брати до рук змій у неділю вранці[14] та злягатися зі своїми доньками в неділю вночі. Знав я ті родини. Більшість час від часу надсилала Іскрунові харч. Чоловікам із загону було видно, як на протилежному березі річки зблискує на сталевих рейках Південної залізниці червневе сонце. Приблизно за милю вниз течією праворуч від них через кам’яновугільний басейн Вест-Грін було перекинуто залізничний міст.
Тут вони знайшли широку витоптану ділянку трави й чагарників. Там було стільки крові, що багато чоловіків мусили прожогом бігти в ліс і вже там звільняти шлунки від сніданку. На тому ж таки кривавому клапті землі вони знайшли решту Кориної нічної сорочки. Саме тоді Гові, який доти тримався на диво добре, похилився на батька й ледь не зомлів.
І саме на тому місці собаки Бобо Марчанта вперше й востаннє за весь день не погодилися між собою. Загалом їх було шестеро: два бладгаунди, два блутик-гаунди й пара тер’єроподібних дворняг, яких південці кличуть кунгаундами. Куни хотіли бігти на північний захід, угору за течією вздовж Трапінґуса; решта тягли в протилежний бік, на південний схід. Вони всі переплуталися повідками, і хоч газети про цей епізод мовчали, я міг собі уявити той потік добірної лайки, якою нагородив їх Бобо, коли руками (безперечно, найосвіченішими своїми органами) розплутував усю ту мішанину. Свого часу я знав декількох власників мисливських собак, і з власного досвіду можу сказати, що майже всі вони відповідають типажу.
Бобо вкоротив їм повідці, зібрав у зграю й поводив попід носами подертою нічнушкою Кори Деттерик, щоб нагадати їм, нащо вони взагалі кудись подалися в такий день, коли температура вже опівдні сягне дев’яноста п’яти градусів[15], а довкола чоловічих голів кружляють хмари мошви. Куни понюхали ще раз, вирішили голосувати, як усі, і з гучним гавкотом зграя побігла вниз за течією.
Не минуло й десяти хвилин, як чоловіки спинилися, зачувши, що до собачого дзявоління приєднується інший голос. Не гавкіт, а таке виття, на яке не здатен був жоден пес у світі, навіть у передсмертній агонії. Такого виття ніхто з чоловіків ніколи не чув од жодної істоти, але вони зрозуміли одразу ж, усі вони, що виє людина. Так вони розповідали потім, і я їм повірив. Думаю, я б теж таке розпізнав. Бо я чув, як кричать люди дорогою до електричного стільця. Небагато, більшість опановують себе й ідуть або мовчки, або жартуючи, наче на світський пікнік. Але дехто виє. Зазвичай це ті, хто вірить у реальність пекла і знає, що воно чигає на них у кінці Зеленої милі.
Бобо знову вкоротив повідці своїм псам. Вони були цінними, і він не мав жодного наміру їх втрачати через психопата, що завивав і белькотів щось нечленороздільне десь там віддалік. Решта чоловіків перезарядили гвинтівки й захряснули їх. Те виття на них усіх нагнало холоду, і крижаний піт струмками потік під пахвами та по спинах. А коли чоловіки отак холонуть, їм потрібен той, хто їх поведе, якщо вони мають іти далі. І їх повів заступник шерифа Мак-Ґі. Виступивши наперед, він енергійно покрокував (хоча я впевнений, що почувався він тієї миті аж ніяк не енергійно) до вільхової смуги, що росла на узліссі праворуч, а решта важко й нервово рушила за ним, за п’ять кроків позаду. Зупинився він лише раз, для того, щоб жестом показати Сему Голлісу, найкремезнішому серед них, — мовляв, тримайся поближче до Клауса Деттерика.
На іншому боці вільхової смуги до лісу праворуч тяглася ще одна ділянка відкритого простору. Ліворуч до річки м’яко, положисто спускався її берег. Усі стали, мов укопані, вражені побаченим. Я думаю, вони багато б віддали, аби не бачити того, що відкрилося їхнім очам. І ніхто з них до кінця життя вже побаченого б не забув. То було нічне жахіття, нічим не прикрите і майже задимлене під сонцем, з тих, що криються за лаштунками та умеблюванням гарного пересічного життя: за церковними обідами, прогулянками сільськими доріжками, чесною працею, поцілунками кохання в ліжку. В кожній людині є череп, і, кажу вам, життя кожної людини теж має свій череп. Вони побачили його того дня, ті чоловіки, — побачили те, що часом шкіриться за усмішкою.
На березі річки у вицвілому й заплямованому кров’ю комбінезоні сидів найбільший здоровань з усіх бачених ними раніше — Джон Коффі. Його велетенські пласкостопі ноги були босі. На голові була пов’язана червона бандана, як та хустка, якою прикриває голову селянка, йдучи до церкви. Довкола нього чорною хмарою кружляла мошкара. На згині ліктя кожної руки він тримав тільце голої дівчинки. Їхнє біляве волосся, колись кучеряве й легеньке, мов пух кульбаби, червоними смугами прилипло до голів. Чоловік, що тримав їх, сидів і голосив, здійнявши голову до неба, як зачароване місяцем теля. Його темно-коричневі щоки блищали від сліз, а обличчя спотворила монструозна гримаса горя. Він уривчасто вдихав повітря, груди здіймалися, туго напинаючи шлейки комбінезона, а потім той вдих виривався з нього неосяжним виттям до неба. Так часто пишуть у газетах: «Убивця не виказував ознак каяття», але тут був зовсім не той випадок. Джона Коффі по-живому роздирало те, що він накоїв… але від цього він не вмер. А от дівчатка — так. Їх роздерло непоправним чином.
Ніхто, здавалося, не знав, скільки часу вони так простояли, дивлячись на виючого велетня, який, своєю чергою, дивився через велику непорушну гладінь річки на поїзд, що мчався по рейках на тому боці, через міст, який перетинав річку. Здавалося, що вони дивляться годину чи вічність, та все ж поїзд анітрохи не просунувся далі, він мчався наче на одному й тому самому місці, як дитина, що б’ється в істериці, і сонце не заходило за хмару, і те видиво не зникало з їхніх очей. Воно було відразу перед ними, реальне, як собачий укус. Чорношкірий чоловік гойдався вперед і назад;
