Зелена миля - Стівен Кінг

На цій страті головував Брутус Говелл. Він мав надіти шолом і сказати Ван Хею, щоб вмикав, коли настане для цього пора. У щитовій з Ван Хеєм сидів Білл Додж. Приблизно о двадцять третій двадцять тієї ночі, 20 листопада, Дін, Гаррі та я підійшли до нашої єдиної зайнятої камери, де на краєчку ліжка сидів Джон Коффі, сплівши руки між колінами, з крихітним мазком підливки м’ясного рулету на комірі блакитної сорочки. Він подивився на нас крізь ґрати і, здавалося, був набагато спокійніший, ніж ми. У мене були холодні руки, у скронях пульсував біль. Одна річ було знати, що він сам цього прагне (це бодай уможливлювало нам виконання обов’язку), та геть інше — розуміти, що ми стратимо його за злочин, який скоїла інша людина.

Близько сьомої того вечора я заходив до Гела Мурза. Він був у своєму кабінеті, застібав пальто. Обличчя в нього було бліде, а руки тряслися так сильно, що ґудзики не слухалися. Мені так і кортіло відчепити його пальці й самому позастібати ті ґудзики, як малій дитині. За іронією долі, коли ми з Джен у попередні вихідні їздили навідати Мелінду, вона мала кращий вигляд, ніж Гел у вечір страти Джона Коффі.

— На цю я не зостануся, — повідомив він мені. — Замість мене буде Кертіс. Я знаю, що з тобою і Брутусом Коффі в надійних руках.

— Так, сер, ми зробимо все, що в наших силах, — запевнив я. — Про Персі щось чути? — Чи він ще не отямився — от що мене цікавило, звичайно. Чи не сидить він десь там у палаті й чи не розповідає комусь (психіатру, скоріше за все) про те, як ми його зашнурували в сорочку для психів і закинули в гамівну кімнату, подібно до всіх проблемних арештантів… усіх мугирил, якщо називати їх мовою Персі? А якщо розповідає, то чи вірять йому?

Але Гел сказав, що з Персі все без змін. Не розмовляє й узагалі перебуває десь не в цьому світі, наскільки всі можуть судити. Він досі в Індіанолі, «на обстеженні», сказав Гел спантеличено, бо фраза була загадкова. Але якщо покращення не буде, його незабаром переведуть.

— А як тримається Коффі? — після цього спитав Гел. Нарешті йому вдалося застібнути останній ґудзик пальта.

Я кивнув.

— З ним усе буде в порядку, начальнику.

Він кивнув у відповідь і пішов до дверей, старий і недужий на вигляд.

— Як стільки добра і стільки зла можуть уживатися в одній людині? Як могла людина, що зцілила мою жінку, вбити тих маленьких дівчаток? Ти це розумієш?

Я сказав йому, що не розумію, шляхи Господні несповідимі, в нас усіх є добро і зло, і не нам судити про причини, і так далі, і тому подібне. Більшу частину того, що йому казав, я чув у церкві Славімо Ісуса, Господь-бо Могутній. Гел весь час кивав, і вигляд у нього при цьому був трохи екзальтований. Він міг собі дозволити кивати, чи не так? Так. І мати екзальтований вигляд теж міг. На його обличчі лежав глибокий смуток — авжеж, він був розтривожений, я в цьому й не сумнівався, — але він не плакав, бо вдома на нього чекала дружина, вдома була його половинка, жива-здорова. Завдяки Джонові Коффі вона була в доброму здоров’ї, тож чоловік, який підписав наказ про Джонову страту, може після роботи поїхати до неї. На те, що буде далі, йому не конче було дивитися. Тієї ночі він зможе заснути в теплих обіймах своєї дружини, а Джон Коффі лежатиме холонучи на столі в підвалі окружного шпиталю, доки самотні безмовні години збігатимуть до світання. І за це я зненавидів Гела. Не сильно, зрештою я зможу це перебороти, та все одно то була ненависть. Щира й непідробна.

Тепер я переступив поріг камери, у супроводі Гаррі та Діна. Обидва були бліді й зажурені.

— Джоне, ти готовий? — спитав я.

Він кивнув.

— Так, начальнику. Здається.

— Гаразд. Я маю дещо сказати перед тим, як підемо.

— Кажіть усе, що треба, начальнику.

— Джоне Коффі, як представник суду…

Я промовив усе до кінця, а коли закінчив, Гаррі Тервілліґер вийшов наперед, став біля мене і простягнув руку. Джона це здивувало, але за мить він усміхнувся й потиснув її. Дін, який ще сильніше зблід, простягнув свою наступною.

— Ти не заслуговуєш на таке, Джонні, — хрипко промовив він. — Мені шкода.

— Буде гаразд, — сказав Джон. — Це зараз важко; а трошки ще, і буде гаразд.

Він підвівся, і медальйон зі святим Христофором, який подарувала йому Меллі, гойднувся з-за пазухи.

— Джоне, я мушу це забрати, — сказав я. — Можу надіти на тебе після… після, якщо захочеш, але зараз доведеться зняти.

Ланцюжок і медальйон були срібні, і коли Джек Ван Хей увімкне струм, вони можуть приплавитися до шкіри страченця. Та навіть якщо цього не станеться, у них є властивість гальванізуватися, і залишиться щось на кшталт випаленої фотографії медальйона на шкірі його грудей. Я вже бачив таке раніше. За свої роки на Милі я бачив майже все. Більше, ніж для мене було корисно. Тепер я це знаю.

Він зняв ланцюжок через голову й поклав мені на долоню. Я сховав медальйон у кишеню і сказав йому виходити з камери. Потреби перевіряти його голову, щоб пересвідчитися, чи буде контакт надійним, а індукція — доброю, не було жодної; його голова була лиса, як коліно.

— Знаєте, начальнику, я сьогодні вдень заснув і побачив сон, — сказав він. — Мені снилася мишка Дела.

— Справді, Джоне? — Я став від нього ліворуч. Гаррі зайняв місце праворуч. Дін замкнув наш стрій ззаду, і ми попрямували Зеленою милею. Для мене то був останній мій похід Милею з арештантом.

— Угу, — сказав він. — Мені снилося, що він у тому місті, про яке казав начальник Говелл, у тому Мишовіллі. Снилося, що там дітлахи, вони сміялися з його фокусів! Ой! — І він сам засміявся на згадку про це, та потім посерйознішав. — Мені снилося, що там ті дві біляві дівчинки. Вони сміялися теж. Я обійняв їх, і з їхнього волосся не текла кров, вони були живі-здорові. Ми всі дивились, як Містер Джинґлз котить тую котушку, і ми так сміялися. Животики надривали.

— Невже? — Я думав, що не зможу цього витримати, просто не зможу, не стане сил. Я заплачу чи закричу, чи, може, серце розірветься від горя,