Темний шлях - Анні Кос

Східні гори, кордон Недоре, Золота імперія

— Коли це прислали? — Хальвард ковзнув поглядом по тексту.

— Годину тому. Передали дозорні на перевалах, — на обличчі Ульфа застиг вкрай неприємний вираз: брови насуплені, лоб перетнула зморшка, погляд став злим, небезпечним. — Вщент випалили одне крихітне поселення на узбережжі, але замість того, щоб відійти, зазіхнули на друге. Один із берегових загонів помітив дим від пожежі, одразу відправили звістку до нас і перекрив шляхи відступу. Гадаю, зараз все вже скінчено, хоча подробиці мені невідомі. Мої люди вже зібралися, можемо виїхати відразу, чекаємо тільки твого дозволу.

Хальвард прочитав коротке повідомлення, по обличчю його було не зрозуміти реакції, але не зором, а внутрішнім чуттям Йорунн відчула, що насувається неабияка гроза. Та й Ульф поводився не так, як зазвичай. Його звична глузлива манера спілкування розсипалася, немов крихке скло, що впало на твердий камінь.

— Чекайте. Я сам про них подбаю, але спершу поговорю особисто, — крива посмішка з'явилася на губах правителя, а інтонація, з якою він вимовив слово "поговорю", вдарила по нервах гострим лезом. — Виїжджаємо, щойно переодягнуся. Накажи готувати коней.

— Вже зроблено, — Ульф коротко кивнув і, здається, тільки зараз помітив Йорунн за спиною правителя. — А ти чого тут? Йди до себе.

— Що сталося?

— Те, що тебе аж ніяк не обходить, — несподівано грубо відгукнувся він. — І зараз не час для задоволення дівочої цікавості.

Йорунн немов примерзла до підлоги, не зробивши жодного кроку. Вона перевела погляд з Хальварда на Ульфа. Вони не поспішали пояснювати, що відбувається, але це «щось» аж ніяк не було приємним.

— Я нікуди не піду, — раптово випалила вона. Досить із неї таємниць і недомовленостей. Герцог хотів, щоб вона стала його тінню? Чудово. Вдалий момент, щоб почати. — Я їду з вами.

— Дурне дівчисько, — розлютився Ульф. — Не лізь, коли не просять! Ти навіть не знаєш, про що йдеться.

— Так дізнаюся, — спалахнула в ній колишня зухвалість. — Якщо я маю знайти своє місце в цьому новому світі, то хочу бачити, що це за світ.

— Ну побачиш, а хіба зможеш чимось зарадити? — несподівано гірко запитав Ульф. — Ти так поглинена власними переживаннями, що далі кінчика носа не здатна дивитися. Що може знати дурне самовпевнене дівчисько про наші проблеми та те, що відбувається у світі?

— Дещо таки знаю, — Йорунн підійшла впритул до Ульфа, дивлячись на нього знизу вгору. Пальці самі собою стиснулися в кулаки. — І не тобі вирішувати, мало це чи багато.

— Збирайся, — короткий наказ правителя перервав сутичку. — У тебе десять хвилин. На нас чекають швидкі й довгі перегони. Як прибудемо на місце, ти мовчиш та ні у що не втручаєшся без наказу. Хоч у чомусь підеш проти мого слова — тричі пошкодуєш. Усе, час пішов.

Йорунн на секунду забарилася, потім відступила на крок, розгорнулася і квапливо пішла до своєї кімнати. Ульф провів її важким поглядом, потім узяв зі столу пояс і меч і мовчки застебнув на собі зброю.

— Даремно ти їй дозволив. Це не для неї.

— Даремно ти на ній зриваєшся, — в тон йому відповів Хальвард. — Вона ні в чому не винна. Звідки їй знати? Стримай свій гнів, він поганий радник.

— Розумію, але є речі, з якими я досі не в змозі впоратися, — Ульф важко зітхнув. — Кожного разу спалахую, наче вперше, не можу забути й пробачити. І хто б це не був, хочу розірвати їх голими руками. Вважаєш, що Йорунн треба таке бачити?

— Навіть якщо так, це буде не перша бійня в її житті. І якщо дівчисько не прийме реальність такою, якою вона є, то все, що ми затіяли, — марне витрачання часу і сил.

За десять хвилин усі троє спустилися до коней, ще за п'ять — правитель у супроводі загону охорони вилетів з воріт замку, а потім і з міста. Перед вершниками в чорно-синьому, що мчали дорогою, здавалося, розступився навіть ранковий туман, що огорнув долину.

Загін мчав трактом без відпочинку до самого обіду. Потім, після короткого привалу, вершники звернули з основної дороги на схід, явно забираючи в бік пагорбів. Тепер пересувалися повільніше, берегли коней, але привалів не робили до самого вечора.

Коли впали густі сутінки, Хальвард подав сигнал до відпочинку, Йорунн ледве вибралася з сідла, так заніміла спина і втомилися ноги. Ступивши на землю, вона похитнулася, хтось підхопив її під лікоть, але від втоми вона навіть не розгледіла, хто саме. Хальвард дозволив на швидку руку зробити вечерю та перепочити кілька годин, а серед ночі загін знову продовжив шлях у передгір’я.

У темряві було видно лише на кілька кроків уперед, але Хальвард рухався впевнено, задаючи темп усій колоні. До світанку вони піднялися в сідловину між двома засніженими вершинами, потім почався спуск, знову підйом, і знову, і знову, і знову. До обіду вибралися на останній перевал, і Йорунн затамувала подих. 

Крутим укосом йшла дорога до узбережжя, а далі наскільки вистачало очей тягнулося море. Загін поспішав до вузької смужки рівної землі на межі гір та води.

— Маємо бути на місці до вечора.

І знову шалені гони без відпочинку і перерв. Ввечері вони влетіли в невелике село на самому березі. Кілька десятків будівель розсипалися по невеликому відносно рівному шматочку берега. Уздовж води були збудовані причали, на хвилях погойдувалися човни: маленькі рибальські й більші, вузькі, маневрові, з високими загнутими носами та крутими бортами, що до болю нагадували торговельні човни хольдінгів.

Однак повітря було просякнуте їдким запахом біди. Обгорілі силуети будинків обламаними зубами вгризлися у вечірнє небо. Скрізь було видно сліди недавнього бою: де-не-де валялися стріли й зламана зброя, на піску темніли плями засохлої крові. Зустрічні люди злякано шарахалися в сторони, багато хто з них був поранений або обпалений.

Йорунн зі свистом втягнула повітря крізь стиснуті зуби. Вона поспішно відвернулася від тіл, накритих покривалами, та все ж пам'ять послужливо підсунула спогади залитих темними калюжами брукованих вулиць Вітахольма й напівзгорілих будинків зі здертими дверима й віконницями. Дим наполегливо ліз у ніс і шкрябав горло, нагадуючи про найгірший день її життя. І все ж, розум знаходив явні відмінності: між будинками снували солдати, рятуючи те, що ще можна було врятувати, а не набиваючи кишені, а тіла загиблих не кидали абияк, а несли на ношах і складали рівними рядами осторонь.