Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Вона вчепилася в Еда мертвою хваткою й зашепотіла:

— Він іде сюди.

— Бачу.

— І… що мені йому сказати? Жахливо боюся.

— Спершу послухай, що скаже він. Думаю, Яна не буде тебе «топити».

Раніше Віка обурилася б таким порівнянням, але не сьогодні. Ед мав право говорити з нею подібним тоном. Він залишався її єдиною «соломинкою», і вона не могла дозволити собі втратити його підтримку. Вікторія обмежилася коротким:

— Сумніваюся.

Ед знизав плечима, але Віка вже не дивилася на нього. Вона змусила себе поглянути на поліцейського.

— Доброго здоров'я! — привітав їх літній чоловік, стрільнув підозріливим поглядом на Еда й продовжив, звертаючись до Вікторії: — Як почуваєтеся?

— Я? — Віка не чекала такого запитання й розгубилася. — Спасибі, непогано. А як… вона?

Поглянувши у бік озера, Віка побачила, як Синичка з Остапом крокують у напрямку лікарні. Значить, травм немає.

— Дівчина каже те саме, що й ви. І турбується про ваш стан. Ви дійсно вагітні?

Почуте настільки здивувало Віку, що вона відповіла не одразу.

— Так. А що?

— Уточнюю. Свідки події запевняють, що ви зіштовхнули співрозмовницю з мосту.

— Зіштовхнула?

— Ні?

— Н-ні. Все вийшло випадково. Нещасний випадок.

Чоловік кивнув і зняв кашкет.

— Те ж саме сказала постраждала й відмовилася писати заяву, — Ед знову мав рацію, що тішило й дивно засмучувало. — Тобто, у вас усе гаразд?

Дільничний вкотре глянув на її сусіда, але нічого не запитав. Злякавшись, що дільничний почне ставити питання Еду — нехай лише з професійного інтересу, Вікторія квапливо запевнила:

— Так, звичайно. Але мені хотілося б прилягти. Стрес, і таке інше. Мій друг проведе мене.

Примруживши очі, дільничний ще раз пройшовся поглядом по татуюваннях Еда.

— Ну що ж, йдіть. І наступного разу будьте обережнішими, особливо на мості.

— Обов'язково. Спасибі.

Вікторія підвелась і потягла Еда за руку. Той повільно випростався й неквапливо рушив з місця.

— Швидше не можна?

— Я ні в чому не винний. Своє відсидів.

— Тоді зроби мені ласку. Я турбуюся про тебе.

Ед несподівано зупинився, обійняв її та вп'явся болючим поцілунком у губи. Цілунок закінчився так само швидко, як і почався. Чоловік підхопив Віку попід руку й потягнув за собою.

— Що це було?

— Покарання. І вдячність. Не так багато людей турбується про мене.

* * *

Яна вимкнула кран і поринула в гарячу воду по шию. Ступні немов закололо тисячами голок. Вона добряче промерзла. Заплющивши очі, дівчина спробувала розслабитися.

Ні про що не хотілося думати, але пам'ять постійно поверталася до подій сьогоднішнього дня. Аналізувати причини поведінки Вікторії не залишилося сил, але кожна хвилина порятунку закарбувалася в пам'яті, мабуть, назавжди.

Жага вижити, знову кохати та бути коханою допомогла їй протриматися до появи Остапа, хай як пафосно це звучить. Тепер їй здавалося, що інакше не могло й бути. Її коханий чоловік з'явився у найскладніший, критичний момент і витягнув її з води — полону, навіяного страшними снами, а тепер і дійсністю.

Можливо, таке трапляється лише з тими, хто вірить у казки? Лицар рятує прекрасну даму.

Вона ніколи не скаже цього вголос, але чому б не помріяти?

Яна змахнула з носа крапельки води.

У лікарні вони з Остапом не затрималися, хоча завідувачка відділення наполягала на госпіталізації. Яна прагнула додому й відмовилася залишитись навіть на ніч. Дівчина мріяла про одне — опинитися у своїй квартирі, у звичній для себе обстановці та, звичайно ж, у товаристві Остапа. Вона ні на мить не сумнівалася, що він поїде з нею.

Яна переодягнулася в чийсь сухий одяг, Остап прихопив дорожню сумку. Таксі доставило їх додому. Вони затрималися на кілька миттєвостей у передпокої, коли Дорош обійняв її та, притримуючи долонею потилицю, поцілував — так відчайдушно, що Яні здалося, ніби навколишній світ зник. Залишилися тільки вони, їхні гарячі губи та серця.

Неохоче перервавшись, Остап прошепотів їй у губи: «Кохаю тебе». Вона повторила його слова, і вони знову цілувалися, поки вистачило повітря. Потім чоловік підхопив її на руки, відніс до ванної кімнати й, поставивши на підлогу, невпевнено провів по плечах, ніби хотів попросити дозволу роздягнути. Якісь причини змусили його відступити. Коли Остап зачиняв двері, Яна не втрималася й промовила:

— Не йди.

Він похитав головою і посміхнувся.

— Не піду. У кімнаті зачекаю.