Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Допомогти? Шляхетна лікарка Синичка нікому не може відмовити у допомозі. Це не в її правилах. І не важливо, чи любить вона стражденного, чи терпіти його не може. — Вікторія хихикнула, і Яні стало недобре. — Яка чудова дівчина! Чесна, наївна — алмаз чистої води. Кожен чоловік хоче її оберігати. Ось тільки кому з них це дозволити? — Вікторія повернула до неї бліде обличчя з двома червоними плямами на щоках. — Адже у цьому головне питання — кому вона дасть? Чи не так?

Від того, що Віка вимовляла двозначні фрази голосом, абсолютно позбавленим фарб, Яну залихоманило. Ноги затремтіли й готові були нести її з цього місця якнайшвидше.

Але!

В очах безтурботного психолога хлюпався справжній біль, а біля яскраво нафарбованого рота залягли глибокі складки. Яна не могла залишити Віку в такому стані. Вона мобілізувала всю свою стриманість і якомога спокійніше нагадала:

— Ми збиралися балакати про тебе.

— А ми й балакаємо. Це — вступ.

Неприємні відчуття поступово посилювалися, як і бажання Яни втекти якомога далі.

— Я не збираюся обговорювати особливості свого характеру, а особисте життя й поготів.

Вона зробила крок назад, збираючись покинути темну злісну атмосферу, що оточувала Вікторію, але зазнала раптового, майже блискавичного нападу. Білява, розлючена жінка схопила Яну за піджак і почала трусити. Її крик лунав над темною, запліснявілою, застояною за зиму водою:

— Обговорювати?! Нічого такого не буде! Ти його не отримаєш, маленька погань. Я його тобі не віддам. Зрозуміла? — Від нещасного піджака відлетів ґудзик. — Зрозуміла?!

Віка поступалася Яні в зрості, але лють надала їй сил. Синичка намагалася відчепити від свого одягу довгі червоні нігті, але не наважувалася штовхнути, пам'ятаючи про стан Вікторії. Чи це лише чергова брехня, приманка?

— То ти вагітна чи ні?

— Так! Так, я вагітна, і він стане його батьком, якщо ти даси йому спокій — відсьогодні й назавжди!

Яна нічого не розуміла, крім того, що Віка була схожа на божевільну. Вона не могла чекати на дитину від Остапа. По-перше, той ніколи б не збрехав Яні, вона в цьому не сумнівалася. А по-друге, якби щось таке біло, Остап не відпустив би Яну на цю зустріч. Навіщо ж вона сюди припхалася?

— Віко, ти чуєш мене? Заспокойся, прошу тебе. Про кого йдеться?

Якимось чином Вікторія підтягнула Яну до себе й прошипіла їй в обличчя:

— Я — не глуха. І не дурна. Ми говоримо про Еда. Про кого ж ще? — Ед? Віка знайома з Едом? — Хоча, звісно. Чому я дивуюсь? Усі чоловіки з‘їхали з глузду. Віталік, Сергій Вороний, хірург із Канади. Я нікого не забула? Напруж свої витончені мізки. Назви ім'я.

Вирватися не вдавалося, тому Яна намагалася підсунути їхні зчеплені тіла до центру мосту. На вигляд маленька Віка виявилася не такою вже легкою.

— Відпусти мене, — попросила Яна.

— Після того, як я тебе виманила? Нізащо.

Все, що відбувалося, все більше нагадувало трилер, а Вікторія відверто лякала. Примушуючи себе заспокоїтись, Яна примирливо посміхнулася.

— Гаразд, я тут. Ми розмовляємо. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватись.

На обличчі Вікі заграла отруйна усмішка, а очі загрозливо звузилися. Яні стало по-справжньому страшно. Вона озирнулася на всі боки, але поруч нікого не виявилося. За сто метрів гуляли мами з дітьми. Не кликати ж їх на допомогу.

— Зате тобі можна. Може, відкриєш подрузі секрет?

— Який?

Яна здивувалася, що її голос не тремтить. А ось голос Вікторії раптом став оманливо тихим.

— Маєш знайому відьму? Різні там приворотні зілля та інші методи?

В іншій ситуації Яна сказала б, що єдина схожа на відьму знайома жінка зараз стоїть перед нею, але не наважилася. Від Вікторії можна було очікувати будь-чого. А ще цей міст...

— Давай-но прогуляємося. Тут вітер. Застудишся.

— Не заговорюй мені зуби. Краще присягнись, що даси йому спокій.

— Між нами нічого немає. Зовсім нічого. Це — щира правда.

Віка відштовхнула її й закричала:

— Брешеш! Я все бачила власними очима!

Яна не втрималася на ногах і впала на дошки біля ніг розлюченої жінки. Вона виставила вперед долоні, намагаючись захиститись. Підійнятися вона не могла. Вікторія притиснула її до краю. Не штовхати ж вагітну жінку.

— Ми лише балакали. Присягаюся!

Віка вчергове крикнула й штовхнула Яну.

— Не вірю! Він — мій! Мій!

Цього разу Яна не встигла відповісти. Від сильного удару вона перевалилася через невисокий бортик і, вхопившись за нього якимось дивом, повисла над водою. Дівчина боялася дивитись униз. Натомість вона підійняла очі на Віку. Та завмерла над нею з очима, що розширилися від подиву. Складалося враження, що вона не чекала такого ефекту.

— Я не вмію плавати.