Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Хлопці повертають голови в мою сторону і нарешті припиняють бійку. Дорослі двадцятишестирічні лоби, а без кулаків не можуть вирішити питання! Один військовий, другий юрист. Як так? Невже не порозумілися?

Я видихаю і швидко долаю мізерні метри, що залишилися, подумки радіючи, що вдалося уникнути катастрофи.

Кров посилено розганяється по венах, мене трусить. Чому все так складно? Який момент пішло не так? І чи можна було цьому запобігти?

Я починаю щиро шкодувати, що піддалася емоціям і з'їхала із квартири Ярослава. Він не заслужив на це. Не дочекавшись, не порозумівшись. Просто зібрала речі та гібіскус і не залишила навіть звістки. Тепер у наші стосунки втрутився брат, який вважає, що має повне на це право. А я хочу сама. Можливо, це не кінець, а лише початок чогось нового та іншого?

- Якого біса ти тут робиш? - Невдоволено запитує Влад, притискаючи долоню до розбитого носа. - Я сказав тобі сидіти вдома!

- Знаю. Але нам із Яром треба поговорити.

Мій голос звучить впевнено та твердо. Мені, чорт забирай, скоро двадцять років! Чому я повинна сидіти вдома і під замком, поки хтось вирішує замість мене питання, які стосуються мого особистого життя?

Відчувши погляд Жарова, затримую подих. Пульс розриває скроні, а ноги підкошуються. Мої почуття загострені до межі. Ми з Яром не бачилися більше тижня, і що вже приховувати — я шалено за ним скучила. Незважаючи ні на що я, як і раніше, його кохаю. Дуже дуже сильно. Всією душею.

- Гаразд, кажіть, — здається Влад і при цьому не робить жодного кроку в сторону.

- Наодинці, — суворо промовляє Жаров.

- Ми вже обговорили все з тобою.

Яр заведений до чортиків, я ніколи його таким не бачила. Він штовхає брата в плече. Раз, другий, третій. Примушуючи відступати назад.

- Блін, ти тупий? Вона взагалі то моя дружина!

Мене кидає у жар, коли я чую від нього ці слова. Розумію, що тішитися не варто, але нічого не можу з собою вдіяти. Серце ниє, а тіло тягнеться до чоловіка. Я рідко його так називала, а зараз хочу все частіше та частіше.

Влад тихо лається і нарешті дає нам спокій. Швидким кроком йде вузькою доріжкою і зупиняється під ліхтарем на пристойній відстані. Закурює, намагається вдивитися у темряву, але я знаю, що йому нічого не видно.

Я переводжу погляд на Ярослава і зчеплю пальці в кулаки. Усередині все вогнем горить, коли він поряд. Яскраве полум'я пожирає мої почуття зсередини і перетворює їх на сірий попіл. Я знаю, що це кінець. Дивлюсь на Яра та знаю.

Він спирається стегнами об стіл у альтанці і схрещує руки на грудях. Ним можна милуватися вічність. Густе хвилясте волосся, широкі плечі, високий під два метри зріст. Він такий самий привабливий, як і раніше. Мій перший чоловік. Моє перше нерозділене кохання. Говорять, що воно рідко буває зі щасливим кінцем.

- Чого мовчиш, Прянику? — питає Яр.

- Не знаю, що сказати, — знизую плечима.

- Давай допоможу. Отже, ти летиш до Канади.

- Так, напевно.

Якби не склалися обставини, я кинулася б його обіймати. Але зараз між нами ніби виріс високий бетонний мур, який мені не під силу подолати.

- Я дала згоду тренеру, - зізнаюся відверто. — Залишилось підготувати документи.

- Коли летиш?

- Приблизно за тиждень.

Яр замислюється, ніби йому не байдуже.

Моє серце розривається. На важких ногах я підходжу ближче і зупиняюся за якихось п'ятдесят сантиметрів від Жарова. Він все ще мій чоловік. І я можу собі дозволити. Напевно.

- Вибач, що не сказала одразу ж.

Ми невідривно дивимось один одному в очі, між нами іскрить високовольтна напруга. Небезпечна, вбивча. Виявилося, що більше за смерть я боюся втратити Ярослава.

- Тобі нема за що просити у мене вибачення, — нарешті вимовляє Яр. — Молодець, лети. Я впевнений, що все на краще.

- За це я маю дякувати тобі.

- Мене вже віддячили, — посміхається Яр.

Він схоплюється і дістає з внутрішньої кишені піджака невелику прямокутну коробочку. Як і обіцяв. Там кулон. Яр не забув, виконав моє бажання. Він уміє бути чуйним і дбайливим, і мені завжди хотілося віддавати йому в сотню разів більше.

Я завожу руки за спину та знімаю хрестик. Шалено шкода прощатися з ним, але це не моя річ. Спадщина від мами. Можливо, все, що в нього від неї залишилося.

- Повернися спиною, — просить Ярослав.

Він відкриває коробочку і обережно прибирає моє волосся на один бік. Я завмираю як статуя і майже не дихаю, коли його пальці торкаються моєї шиї, а гаряче дихання змушує волоски на шкірі піднятися дибки. Добре, що тут панує напівтемрява і з підсвічування горить тільки яскравий місяць.

- Готово, — каже Яр.

- Дякую за подарунок. Давай надягну тобі хрестик.

Розвернувшись до нього обличчям, я розстібаю замочок і підходжу до Жарова впритул. Встаю між його широко розставлених ніг. Аромат ненав'язливого чоловічого парфуму просочує мій одяг та волосся. Напевно, я нізащо не кину цю футболку у пральну машину. В особливо сумні і важкі дні лежатиму з нею в обіймах і згадуватиму все, що було між нами.