Танці утрьох - Олександр Медведєв

14 травня, 20.47

Ми повечеряли: я у ліжку, а Сергій у їдальні. Щоб згаяти час перед сном, почали розповідати анекдоти. Причому, скажу відверто, він знав їх набагато більше за мене, до того ж, умів мистецьки розповідати. Він доводив мене до кольок, я тримався за бік і плакав від реготу. Зненацька на порозі з’явилася медсестра.

— Сергію Володимировичу, вас до телефону, — сказала вона дуже поштиво.

— Невже? І де він? — повторив я кінцівку щойно почутого анекдоту, що викликало в Сергія новий приступ реготу.

Сестра насупилася.

— В ординаторській у начальниці відділення.

— Хто дзвонить? — запитав я, у глибині душі сподіваючись почути Наталчин голос.

— Якийсь чоловік, що назвався вашим другом.

«Значить, Пельш», — подумав я.

14 травня, 21.08

В ординаторській на мене чекав Золотарьов.

— А хто ж мені дзвонив? — запитав я розгублено.

— Я, Володимире Андрійовичу. Ну не могла ж сестра сказати, що в ординаторській вас чекає слідчий з Управління?

— Резонно, — погодився я. — Чим порадуєш, Славику?

— Хотів поспілкуватися з вами, як зі свідком у справі Рубіної-Смолича, — офіційно почав Золотарьов, але, побачивши, як я скривився, змінив тон:

— Якщо чесно, мені потрібна ваша допомога, Володимире Андрійовичу.

— «Я весь вниманье, ой отважний Лелий», — сказав я і спіймав себе на тому, що почав поводитися точнісінько, як Гретинський.

Золотарьов не зрозумів гумору, але для годиться усміхнувся, потому продовжив:

— Почнемо з того, що стріляли у вас і Смолича. Вам пощастило, Смоличу — ні. Його вбили чотирма пострілами.

— Рубіну теж убили чотирма пострілами, — мовив я.

— Слушне зауваження, — сказав Золотарьов. — Але головне — знайшлися свідки, які бачили, що у вас стріляла жінка, дуже схожа на Наталю Воробйову.

— Он як? — я був приємно здивований.

— У Воробйової — абсолютне алібі. Під час убивства вона заправлялася на бензоколонці на Лермонтовській, є кілька свідків. Але, оскільки ви, Володимире Андрійовичу, були в ресторані, то, мабуть, бачили двійника Воробйової.

— Авжеж, — сказав я, згадуючи вчорашню вечірку.

— Воробйова запевняє, що бачила свою «сестру» вперше в житті. Однак обслуговуючий персонал стверджує, що дівчата разом піднялися на естраду і там виробляли казна-що.

— Таке бовкнути могла тільки яка-небуть офіціантка із заздрощів, — роздратовано мовив я. — Танцювали вони бездоганно і напрочуд звабливо… Скажіть, ви давно були в ресторані?

Золотарьов зам’явся.

— Років п’ять тому, — нарешті сказав він.

— Ну то ви, певно, призабули, що ресторани існують для того, щоб люди могли випити, попоїсти і трохи розважитися. Головне, як на мене, щоб ніхто з них не перебрав зайвого і не зчинив бійки.

— Мабуть, правда на вашому боці, — сержант не міг не погодитися зі старшим за званням. — То, на вашу думку, Наталя справді не знає, хто її двійник?

— Я знаю одне — бухгалтер отримав свої кулі не дарма. Та й з огляду на те, що того ж дня підірвали його машину, легко зробити припущення, що вбивство є повторним, більш удалим замахом на його життя. Найманий убивця навмисно влаштував цей маскарад, щоб збити нас зі сліду.

— Я так і думав. До речі, Володимире Андрійовичу, пробачте мою безтактність, але де ви роздобули таку куртку?

— Купив минулої осені на базарі в якогось в’єтнамця, — цю відповідь я підготував заздалегідь.

— Ви знали про кевларову підкладку?

— Звичайно, саме тому я її й купив. Ходити у бронежилеті не дуже зручно.

— Авжеж, — погодився Золотарьов.

Узагалі, я нічого не мав проти Славка. Він хороший хлопець і, як набереться досвіду, буде, мабуть, непоганим слідчим.

— Славо, дозволь я дам тобі дружню пораду…

15 травня, 9.37

Кононов відчував, що сьогоднішній день має принести йому заспокоєння. І не помилився.

Двері в палату відчинилися, і на порозі постала Наталя. Кононов — неголений, розпатланий, у лікарняній піжамі — подав їй знак рукою, щоб вона не заходила, бо боявся, раптом дівчина назве його Володею. Сергій відірвав очі від бульварної газетки з напівголими дівицями та світськими плітками зі світу зірок і дивився на гостю роззявивши рота.

— Доброго ранку, — привітно сказала Наталя, яка в білому халаті здавалася дуже милою.

— Почекай мене, будь ласка, у коридорі на диванчику, — холодно сказав Кононов.