Твій на місяць - Анастасія Соловйова

І лише на вулиці усвідомлюю свою помилку. Знову втік, залишивши її одну, сприйняв всерйоз слова самотньої дівчини, яка заплуталася.

Обмацую кишені штанів — якимось дивом я захопив ключ-карту з собою. Мчу назад, відчиняю двері, оглядаюся в пошуках Асі. Вона стоїть на балконі, стискає поручень руками, тремтить і схлипує. Чує мої кроки, озирається й округлює від подиву очі. Немов у паніці, заперечно хитає головою, виставляє долоню вперед, намагаючись мене стримати, не підпустити до себе.

Не звертаю увагу на перешкоду, не дозволяю собі думати, тільки відчувати. Міцно притискаю Асю до себе. Вона намагається вирватися, смикає плечима, б'є мене стиснутими кулачками по спині і плечах, спочатку обережно, а потім сильно, спеціально намагаючись віддалитися, завдати фізичного болю. Викрикує образи, ридає в голос і продовжує молотити руками по моєму тілу.

Чекаю, доки істерика припиниться, проживаю її біль разом із нею, не відпускаю від себе ні на секунду. Поступово удари стають слабкими, вона тихо шморгає носом і опускає голову мені на плече.

— Я більше ніколи тебе не кину, — впевнено кажу. Нехай мої слова здаються пафосними та надто ванільними, я певен, що Ася хоче їх почути. — Ти можеш скільки завгодно виганяти мене, проклинати, матюкати і бити — маєш на це повне право. Але я нікуди не піду. Ти врятувала мене, повернула до життя, проросла в моєму серці. Я зрадив твою довіру і чудово розумію, чому ти не хочеш бути зі мною. Але ми, як і раніше, можемо залишатися друзями: спілкуватися, ділитися таємницями, ходити в кіно та ресторани. Я зроблю все, щоб повернути сяйво твоїм очам, щоб ти знову посміхалася, сміялася, танцювала під здивовані погляди натовпу, була живою та природною. Найяскравішою дівчиною у світі. Я завжди буду поруч, Асю, більше не втечу і не віддалюсь від тебе, бо ти — моє світло, а я повний кретин, який втратив шанс на щасливе майбутнє.

— Я тобі не вірю, — шепоче вона.

— Я б сам собі не повірив ще два дні тому. Але тільки втративши, я зрозумів, що не зможу без тебе жити, — вдихаю запах її волосся — апельсин і кориця — гладжу спину, намагаючись заспокоїти. Вона тремтить і обіймає мене за шию. — Дозволь мені все виправити.

— Хіба це можливо?

— Так.

— І ми зможемо бути друзями після того, що сталося? Сумніваюсь.

— Ми завжди були друзями — адже це невід'ємна частина закоханості і любові. У нас вийде, Асю: я пальцем тебе не чіпатиму без твоєї згоди, не потурбую своїми почуттями, не натякну на щось більше, поки ти сама цього не захочеш.

— У тому й проблема, Ромо: я не впевнена, що захочу чогось. Мені так хріново від власного песимізму, ти б знав. Я завжди дивувалася, як люди можуть жити і залишатися байдужими до навколишньої краси, до спілкування з друзями, до смачної їжі, а зараз перетворилася на такий же овоч. Нудить від самої себе.

Я помічаю два плетені стільці в кутку балкона і вказую на них рукою. Ася киває, витирає обличчя тильною стороною долоні та падає на найближче крісло. Сідаю поряд, присуваю стілець якомога ближче до неї і питаю:

— На тебе напали спогади про батька?

Її обличчя блідне. Обіцяв не торкатися її, але все одно стискаю долонями її теплу руку. Знаю — їй зараз потрібна підтримка.

— Так. Я приїхала сюди, тинялася вулицями, дивилася на довбані Альпи — і мене раптом придавило спогадами. Ти правильно казав: треба було пережити біль ще тоді, тиждень тому, але я поховала пам'ять про батька десь на задвірках свідомості. А потім ми з тобою розійшлися: самотність, туга, відчуття покинутості та непотрібності — все раптом накинулось, і в голові спливли думки про батька. Він теж мене залишив, свідомо відмовився від рідної доньки заради ситого марного життя. Ти зробив так само: піддався страхам, дозволив їм керувати своїми почуттями. А може, все було інакше, адже я досі не знаю, чому ти так вчинив, Ромо.

— Ти маєш рацію: я злякався.

— Як банально, — хмикає Ася, але не розриває контакту наших рук. Гладить мої пальці й оглядає туманні гори.

— Ти так і не забув Наташу? Через це побоявся змінити своє життя?

— Ні, — стримуюсь, щоб не посміхнутися від безглуздості її роздумів. — Звичайно, ні. Я давно забув Наташу, мене завжди сковувало почуття провини. Наші з нею стосунки закінчилися трагічно, бо я її не любив. Думав, що люблю, але поводився, як кінчений егоїст, бив по больовим точкам у той день, коли застав її з іншим. Не через ревнощі навіть, а через вражене его. Після смерті Наташі я вирішив ні з ким не зустрічатись, не хотів, щоб хтось через мене постраждав. Я був упевнений, що не вмію любити: відкрито, щиро, без егоїзму, порожніх звинувачень, безглуздих сварок. А навіщо комусь таке щастя, як я? Раз не вийшло з Наташею, єдиною дівчиною, в яку я закохався, то не вийде ні з ким. Так я думав раніше.

— Як це — не любив? — скидає брови Ася. На її обличчі відображаються сотні почуттів: подив, недовіра, обурення, шок.

— Мені не було з чим порівнювати. До Наталки я навіть ні в кого не закохувався по-справжньому.

— Але чорт... Я була впевнена, що ти через минуле не можеш бути зі мною.

— Не міг. Твоє зізнання в любові сколихнуло в мені старі страхи: я подумав, що правильніше тебе відпустити, ніж розчарувати в майбутньому. А коли ти полетіла, я зрозумів, що прикриватися і виправдовуватися альтруїстичними мотивами — це справжня боягузтво.