Прес-центр - Юліан Семенов

— Милий, що з тобою? Що, кохання моє?! У тебе сумний голос… Ти хворий? Скажи мені!

— Я здоровий, люба… Розкажи мені про себе, тільки не поспішай, ти завжди дуже швидко говориш, і я не встигаю натішитися твоїм голосом… Розкажи, як у тебе вдома, що ти читаєш, якого кольору абажур на лампі, що ти робитимеш увечері… Будь ласка, говори повільно, про все, немов ти поряд зі мною, ну, розповідай, я чекаю…

— Мігель, дозволь, я прилечу… У мене є гроші, я вилечу сьогодні ж…

— Спочатку розкажи, дівчинко, про те, про що я просив тебе розказати.

— Ой, я не вірю… Це ти? Назви мені свій телефон, я передзвоню, я не вірю…

— Що треба зробити, аби ти повірила?

— Не знаю… Назви свій номер…

— Хочеш, я заспіваю тобі нашу пісеньку, коли ми ходили до боннського вокзалу в маленький клуб дивитися кінокласику й наспівували з пісеньки Петера Александера, «Шьоне кнайпе ам унзерен штрассе»[30], так?

— Не так, але так, — Марі заплакала. — А який фільм ми дивилися з тобою останній раз?

— «Вісім з половиною».

— А що я тобі сказала в кінці?

— Ти сказала, що була закохана у Фелліні й написала йому, що він геній, а він тобі не відповів, і ти на нього дуже образилась…

— Ой, рідний мій, я прилечу до тебе, мені так страшно за тебе, у мене на серці тяжко, мені про тебе сняться погані сни, тут кажуть: насувається щось жахливе, найгірше…

— От після жахливого ти й зможеш сюди прилетіти… Ми тоді матимемо право жити разом; з милим рай і в курені, хіба не так?

— Так, так, так, коханий мій! Так! Тільки я не слухатиму тебе, я зараз їду до батька, мені треба побачити його хоча б на годину, а потім вилечу до тебе… Чому ти довчиш? Ти не хочеш цього? Скажи мені! Ти чуєш? Мігель!

— Я тебе дуже люблю, дівчинко… Ти дуже мені потрібна… Я тобою пишаюсь, я ніколи не думав, що є такі жінки, я тільки поруч з тобою зрозумів, що таке кохання, бо ти робила все для мого спокою і ніколи не думала про себе, ти завжди думала про мене, про те, що я змерз і треба швидше розтерти мені ноги, а то застуджуся, я пам’ятаю, як ти казала, що я тропічна рослина, і зігрівала кожен мій палець, і гралася з ними, з кожним, як із живою істотою, і очі в тебе були щасливі… Я цілую тебе, Марі, я тебе люблю.

— Мігель!

Він повільно поклав трубку, підвівся, вийшов до приймальні й сказав секретареві:

— Коли прийде рахунок за розмову з Шьоньофом, передайте його мені, я оплачу, це була приватна розмова, особиста, а не ділова…

І пішов через анфіладу кімнат до виходу; начальник охорони Карденас пересунув кольт зі спини на живіт і рушив услід, похмурий і чимось роздратований.

74

26.10.83 (11 годин 33 хвилини)

Усі ті сорок хвилин, що Марі летіла до Парижа на пошарпаній «каравеллі», вона змушувала себе думати не про Мігеля, а про те, яку першу фразу вона скаже батькові. «Тату, не сердься на мене», «Тату, прости мене, якщо можеш», «Тату, допоможи мені», «Здрастуй, тату, це я».

Закуривши, вона сказала собі: «Ні, у кожній фразі дуже багато «мене», «мені», «я». Так не можна. Коли мені стало погано, я вирішила повернутися, а коли йому було добре, я пішла, образивши його: «Або я і брат, або твоя Гала». Господи, як же я могла сказати таке? Які в нього були тоді очі! Як у побитого доброго собаки, і він нічого не міг мені відповісти, він так безпорадно захищав своє щастя, бідолашний мій, добрий старий татко… Я посміла забути, як він привіз мене в Памплону, і водив по місцях Домінгіна, Пікассо й Хемінгуея, і раз по раз зазирав мені в обличчя, чи щаслива я, і просив подивитися то туди, то сюди, а я його обривала: «Я бачу». Я справді бачила все те, що він хотів мені показати, але невже не можна було захоплюватися вголос, а він так щедро віддавав мені те, що знав, він боявся, аби я не пропустила чогось… Дуже часто він розповідав, як батько Бенвенуто Челліні вдарив геніального хлопчика по потилиці, аби тільки той назавжди запам’ятав полум’я в каміні, і за формою, і за кольором схоже на танцюючу саламандру… Які ж ми скупі в любові до батьків, але розуміти це починаємо лише після того, коли покохаємо самі; невже все визначає особистий досвід? Боже, як це жахливо звучить — «особистий досвід» поряд із словом «батько»…

… Стюард і стюардеса проштовхнули повз неї возика, заставленого банками з пивом, маленькими пляшечками вина, пузатими — віскі й пекуче-холодними — джинами; і на все це нема мита; марокканці купують по п’ять пляшок і по цілих блоках сигарет, чому вони так люблять «Данхіл», дуже смердючий тютюн, хіба що золотий обріз на фільтрі вабить до мішури.

«Батько любить сигари, — згадала Марі, — треба купити йому, він завжди так радіє моїм подарункам… А я сказала йому тоді: «Пришли всі мої вирізки, я не хочу, щоб вони були в домі, де живе твоя Гала». Як тільки повернувся язик?!»

— Які сигари вважаються найкращими? — спитала Марі стюарда.

— О, на ваше запитання не можна відповісти однозначно, мадам… Дивлячись кому ви хочете подарувати їх. Якщо іспанцю, то найкраще «Гавана», якщо французу, то я радив би голландський «Кондор», чудовий тютюн, на бразільській основі, ну, а німцеві подаруйте «Упман», надійність фірми, гарна реклама…

— Подарувати я хочу німцеві: саме тому дайте мені дві коробки «Кондору».

— Прошу, мадам.

— А собі я візьму пляшечку «Розе».

— Прошу, мадам.

— Це все.

— Якою валютою ви платитимете?

— Марками.

Стюард витяг з кишені сорочки тоненький, завбільшки як сірникова коробка комп’ютер і, перерахувавши марки на франки, порадив:

— Краще платити франками, мадам, курс не на вашу користь, втратите близько сімдесяти пфенігів…

— Я переживу цю втрату, — відповіла Марі й відпила ковток рожевого вина; дуже терпке, пахне гірським вітром, полином і лавандою.

«Я скажу не так, — думала вона, — я просто подзвоню й скажу: «Мій друг потрапив у біду і тільки ти, тату, можеш йому допомогти, я знаю, ти завжди любив і любиш мене, і я теж тебе завжди любила й любитиму, як же мені не любити тебе, тату! Я дуже хочу, щоб ти це знав,