Прес-центр - Юліан Семенов

ну, я така, нічого не вдієш, але я завжди любила тебе, тату… Якби ти міг послухати, що я розповідала про тебе Мігелю, як пишалася тобою, коли ти виступав у газетах з оглядами… Це я в усьому винна… Я настроїла проти тебе Ганса, він ще хлопчик і дуже любить маму, як же це дико — ревнощі дітей… А тато мене не ревнував… Ні, ревнував, але ховав це в собі… Коли в мене був роман з Робертом, він хотів з ним подружитися, щоб той відчув, чим ми живемо, став часточкою нашої дружби. Він не любив його, не вірив йому, вгадував у ньому чужу нам людину, та, коли я. сказала, що все одно буду з ним, більше не сперечався і робив усе що міг, аби мені було добре, аби я була поруч, нехай навіть з Робертом… Чому ж я так незлюбила Гала? Коли це сталося? Мабуть, того вечора, як ми зібрались у батька в номері у горах, а в нього почалася аритмія й Гала сказала, що він не питиме кави, я так ніколи не насмілювалась йому сказати, і мене покоробило, але ж вона була права, вона боялася за нього… Може, я тоді стала на диби, бо Клаус розповів мені про Гала жахливе, мовляв, і з тим вона спала, і з цим, і взагалі її салон краси насправді бордель і вона мріє вийти заміж за арабського шейха й виїхати до тепла, на віллу біля Персидської затоки… А я повірила. Як же я могла так легко повірити словам чужої людини і не повірити татові, коли він казав, що жінка, як і мужчина, не відповідає за минуле, це табу, тоді краще зразу розпрощатися, минуле належить кожному зокрема, тільки сьогоднішнє й майбутнє — двом… І тим, хто їх любить… Лише один тато може допомогти Мігелю, — знову сказала вона собі. — Тато завжди допомагав і не докоряв мені цим, він просто приходив, гладив мене по голові, називав рисеням і допомагав, приймаючи на себе всі мої провини й дурощі… Коли він розлучився з мамою, я сказала, що ніколи з ним не розмовлятиму, і він не дзвонив мені, а потім надіслав листа, боже, який це був лист! Скільки в ньому було доброти, туги, гумору… Так, я ревнувала його, але ж це йшло від любові, хіба не так? Я знала, як він дружив з Джо Дассеном, вони проводили вдвох багато часу, а потім, коли до Дассена прийшла посмертна слава — так часто у нас буває з співаками, як тільки помре, так усі й починають захоплюватися ним — і випустили його посмертну пластинку й касети, на яких було записано його останній вечір, і він розповідав про своїх друзів, він згадав багатьох, але не сказав про батька, мабуть, не захотів афішувати зв’язок з консервативним журналістом: як же так, тепер у моді ліві… Я після цього перестала слухати Дассена, дуже образилась за батька… А Гала я не могла простити того, що тепер ми з Гансом повинні ділити з нею нашого тата і не буде наших вечірніх розмов — тато, Ганс і я, коли ми розуміли одне одного з півслова і сміялися від душі, згадуючи наші мандрівки, й перемивали кісточки знайомим, і завмирали, коли тато починав розповідати про те, над чим він працює… Але ж тато згодився, щоб мої друзі входили в наше коло, хоч Ганс був проти, він теж ревнував мене, як тільки може хлопчисько ревнувати сестру, а тато умовляв його й мирив з моїми друзями, бо хотів мені щастя… А я навіть не приїхала до нього й не спробувала пожити вчотирьох: він, я, Ганс і Гала; ні, сказала я, та й край… Господи, як же це страшно, коли батьки живуть окремо, ми, діти, завжди відчуваємо свою провину перед тим, хто нещасливий, і сердимося на того, кому всміхнулося щастя… Хемінгуей у своїх «Островах в океані» відмовився писати про дорослих дітей, вони були дорогі йому, поки маленькі, а потім, мабуть, вони теж не змогли простити йому кохання, жили собою, своїми мамами, з якими розлучився Хемінгуей, своїми ревнощами і образою… Хіба можна ображатися на батька? Господи, Мігель, — подумала вона, побачивши обличчя Санчеса, його ранню сивину й широко розставлені очі, добрі, беззахисні, й відчула запах його шиї, — у нього якийсь особливий запах, можна годинами лежати, пригорнувшись, і слухати його дихання, і гладити його плечі, вони в нього дуже сильні, а пальці тонкі, як у жінки, і він так само, як тато, любить гладити мене по щоці, а ранками чухати лопатки… Вперше тато почав чухати мені лопатки в горах, коли привіз у невеличкий пансіон, він був ще не добудований, крім нас там жила тільки одна сім’я, світла не було, і вбиральня на вулиці, і зорі сяяли, близькі, зелені й величезні, а мені здавалося, що круг нашого пансіону блукають рисі, і я страшенно боялась, а тато стояв біля мене, посміюючись: «Ох ти, моє полохливе рисеня…» Він брав мене з собою, коли я була ще зовсім маленька. Я лише тепер зрозуміла, чому він мене брав, хотів виробити в мені витримку і спокій, мама так піддається настроям — вранці добра, ввечері сердиться або плаче, — а він хотів, щоб у мене був стрижень твердості, вмій тримати свій настрій у кулаці, не в безповітряному ж просторі живеш… Він і в газету мене привів, щоб я навчилася жити серед людей, зберігав усі мої вірші, збирав кожну сторіночку, немов нянька, а я все хотіла їх спалити або порвати… Як він радів, коли Ганс написав своє перше: «Вітер і негода, зонтик полетів!» Тато тоді сказав, що хлопчика наділено даром, подібним до того, який вирізняє талановитих японських живописців чи поетів середньовіччя: в горах пройшла злива, і галузки вишень заіскрилися. Тато завжди повторює цей рядок середньовічного японця, і очі в нього стають зачудовані, як у Мігеля, боже мій, як чоловіки схожі на дітей, особливо коли на них дивиться жінка, яка любить… Ні, тато ніколи не здавався мені схожим на дитину, тільки Мігель; мабуть, через те я не змогла примиритися з Гала, для мене тато завжди був дуже сильним, дуже мужнім, тільки моїм… Діти — страшенні власники, вони більші власниця, ніж усі Рокфеллери і Круппи, невже це в них закладено від народження, раз і назавжди, і ніщо не зможе цього змінити? Бідолашна мамочка, — подумала раптом Марі, згадавши красиве