Ілюзія Бога - Річард Докінз

Я вірю в те, що після смерті я згнию і від мене нічого не залишиться. Я немолода людина й люблю життя. Проте в мене викликає відразу весь цей трепетний страх перед смертю. Щоб бути справжнім, щастя має закінчуватися; ні думка, ні любов не втрачають цінності від того, що вони не вічні. Багато людей гідно сходили на шибеницю; їхня гідна поведінка покликана показати нам справжнє місце людини в світі. Навіть якщо свіжі подуви вітру, які вриваються крізь прочинені вік­на науки, спершу викликають у нас, звиклих до затишного домашнього вогнища традиційних заспокійливих міфів, тремтіння, врешті-решт свіже повітря збадьорює, а безмежний простір, який відкривається перед нашими очима, манить до себе.

Я прочитав есей Рассела в шкільній бібліотеці десь у шістнадцятирічному віці, відчувши від нього приплив натхнення, але відтоді забув про нього. Можливо, я підсвідомо віддавав йому належне, написавши такі слова в книзі «Капелан диявола» (2003):

Цей погляд на життя не тільки величний, хай із безпечного кокона невігластва він видається понурим і непривітним. Якщо підвестися на ноги й сміливо оглянути краєвид, він ще й збадьорить свіжими подувами вітру розуміння. Майже як у Єйтса — «вітрів, що чумакують на зоряних шляхах».

Наскільки релігія ефективніше забезпечує ці два типи втішання, ніж, скажімо, наука? Якщо говорити про перший тип, то цілком може бути, що сильні руки Бога, навіть попри свою уявність, здатні втішити не гірше за обійми друга або сенбернара з пляшечкою коньяку на ошийнику. Проте наукова медицина також може заспокоювати — ще й зазвичай краще, ніж коньяк.

У випадку другого типу дуже легко повірити, що релігія тут надзвичайно помічна. Люди, яких спіткало лихо пережити жахливий землетрус, часто розповідають, що знаходили втіху в думці, що ця біда була частиною незбагненного божественного промислу: вони не сумнівалися, що з часом лихо обернеться добром. Для тих, хто панічно боїться смерті, джерелом розради може стати щира віра в безсмертя душі, якщо, звісно, ці люди впевнені, що не потраплять у пекло або чистилище. Хибна віра нічим не поступається істинній за здатністю втішати — принаймні до моменту викриття її хибності. Те саме стосується і нерелігійних вірувань. Оманливо запевнивши смертельно хворого пацієнта, що він почав поправлятися, лікар подарує йому таку саму втіху, як і пацієнтові, який справді одужує. А щиросерда віра в життя після смерті ще стійкіша до розчарування, ніж довіра до нечесного лікаря. Обман лікаря стане явним, коли симптоми хвороби знову дадуть про себе знати. Зате віру в потойбічне життя неможливо перевірити й спростувати.

Опитування свідчать, що близько 95 % населення США вірять, що житимуть після смерті. Мені дуже цікаво, яка частка людей серед них справді вірить у це в глибині своєї душі. Якщо вони справді абсолютно щирі, то чому не поводяться, як абат Емплфортського монастиря? Коли кардинал Бейзіл Г’юм повідомив йому, що лежить на смертному одрі, абат захоплено відповів: «Вітаю! Чудова новина. Як же мені хочеться піти з вами»155. Не викликає сумнівів, що абат справді вірив у життя після смерті. Але ця історія привертає увагу й викликає здивування саме через те, що вона нетипова, а реакція абата неочікувана — щось на кшталт відомої карикатури, на якій зображена повністю гола молода жінка з плакатом «Займайтеся коханням, а не війною», а поруч перехожий вигукує: «Оце, я розумію, справжня щирість!» Чому всі християни та мусульмани не радіють так само, як абат, коли чують про невідворотну смерть друга? Чому коли лікар каже богомільній жінці, що їй лишаються жити лічені місяці, — чому вона не стрибає від радості й нетерплячки, нібито щойно виграла безкоштовний відпочинок на Сейшелах? Чому не вигукує: «Не можу дочекатися!»? Чому набожні відвідувачі, оточивши ліжко, не засипають її проханнями передати вісточку раніш усопшим? Щось на кшталт: «Обійми за мене дядька Роберта, коли зустрінеш його…»

Чому весь набожний люд не говорить таких слів у присутності вмирущого? Чи, може, вони насправді не вірять у потойбічний світ, а лише прикидаються? Або вірять, але бояться процесу вмирання. Воно й не дивно, враховуючи, що наш біологічний вид — єдиний, якому закон забороняє піти до лікаря й попросити безболісно вкоротити собі віку. Але якщо так, то чому найбільший галас проти евтаназії й асистованого самогубства зчиняють саме в релігійному таборі? Хіба дух абата Емплфортського монастиря або «відпочинку на Сейшелах» не ближчий саме релігійним особам, які відтак повинні менш відчайдушно чіплятися за земне життя? Попри все це, коли зустрічаєш пристрасного супротивника вбивства зі співчуття або непримиренного критика асистованого самогубства, можна впевненого битися об заклад на велику суму, що він ви­явиться набожною людиною. Про людське око вони заявляють, що будь-яке вбивство — гріх. Але чому раптом це гріх, якщо ти щиро віриш, що наближаєш іншому подорож на небо?

Моє особисте ставлення до асистованого самогубства базується на вже цитованому міркуванні Марка Твена. Бути мертвим для мене — те саме, що бути ненародженим: мертвим я буду точно таким, як був у часи Вільгельма Завойовника, динозаврів або трилобітів. Нема в цьому стані нічого страшного. Але процес помирання, залежно від нашої удачі, може справді виявитися болісним, неприємним і супроводжуватися відчуттями, від яких ми звикли захищати себе за допомогою наркозу, як, наприклад, під час операції з видалення апендиксу. Якщо ваш домашній улюбленець помирає в страшних муках, вас вважатимуть жорстоким катом за відмову покликати ветеринара, щоб уколоти нещасній тварині загальний анестетик, після якого вона вже не прокинеться. Але якщо лікар точно так само змилостивиться над людиною, яка помирає в муках, то ризикує опинитися на лаві підсудних за вбивство. Помираючи, я б хотів, щоб життя покинуло мене під наркозом — таким самим, як під час видалення апендиксу. Але мені не дозволять такої розкоші, бо я мав нещастя народитися представником виду Homo sapiens, а не, скажімо, Canis familiaris чи Felis catus. Принаймні з таким обмеженням мені доведеться зіткнутися, якщо не виїду в якесь більш просвічене місце на кшталт Швейцарії, Нідерландів або Ореґону. Чому цих світлих місць так мало? В основному через сильні позиції релігії.

Мені можуть заперечити, що між видаленням апендикса й позбавлення життя існує вагома різниця. Не зовсім так, особливо якщо смерть неминуча й близька. А також якщо ти щиро віриш у релігійне вчення про загробне життя. Адже в такому разі смерть — лише переїзд з одного місця проживання до іншого. Тож якщо дорога між ними тяжка, її хотілося б долати зі знеболювачем так само, як переносити видалення апендикса під наркозом. Радше ті з нас, хто вважає смерть кінцем, а не переїздом, повинні були б виступати проти евтаназії чи асистованого самогубства. Проте якраз ми їх підтримуємо71.

У цьому ж контексті, як бути зі спостереженнями знайомої мені медсестри, котра ціле життя керувала будинком для людей похилого віку, куди смерть навідується регулярно? Згідно з її багаторічним досвідом, найбільше бояться смерті саме набожні люди. Її висновкам, певна річ, бракує статистичного підтвердження, але якщо припустити, що вона має рацію, що ж усе-таки відбувається в релігійних головах? Хай що там діється, але воно відверто кидає довгу тінь сумніву на здатність релігії