Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Він очікує почути заперечення, але Холлі тільки киває й дістає телефон.

— Він ще взяв батьківську запальничку, — каже Лінда. Здається, вона трохи отямилася. — Не знаю, навіщо вона йому. І банку «Ронсона».

Джером запитально дивиться на Ходжеса. Той відповідає:

— Це заправка для запальничок.

50

Піт тримається в тіні дерев, так само, як робили Морріс із Тіною, хоча гравці в баскетбол уже розійшлися по домівках, залишивши майданчик порожнім, якщо не брати до уваги кількох ворон, які порпаються в розсипаних картопляних чіпсах. Він бачить маленьку машину, що вмостилася біля навантажувальної платформи, можна сказати, що сховалася там, й одного вигляду виготовленого на замовлення номерного знака достатньо, щоб у Піта розвіялися всі сумніви. Червоні Губи тут. І він не міг провести всередину Тіну крізь двері. Двері виходить на вулицю, яка в цей час має бути досить багатолюдна, до того ж у нього немає ключа.

Піт проходить повз машину, на розі будівлі падає навколішки й обережно визирає. Одне з вікон підвалу відчинено. Трава й бур’яни, які росли перед ним, прибиті до землі. Він чує чоловічий голос. Вони внизу. Як і записники. Питання тільки в тому, чи знайшов їх Червоні Губи, чи ще ні. Піт відхиляється й прихиляється спиною до вигорілих на сонці цеглин, думаючи, як вчинити. «Думай, — наказує він собі. — Ти втягнув Тіну в це, ти й повинен її витягнути, тому думай, чорт тебе забирай».

Тільки думати не виходить. У голові у нього суцільний білий шум.

В одному з рідкісних інтерв’ю вічно роздратований Джон Ротстайн висловив огиду щодо питань на кшталт звідки-ви-берете-свої-ідеї. Ідеї ​​беруться нізвідки, виголосив він. Вони з’являються без отруйного впливу авторського розуму. Думка, що осяяла Піта, теж прийшла нізвідки. Вона одночасно й жахлива, але й страшенно приваблива. Вона не спрацює, якщо Червоні Губи вже знайшов записники, але, якщо це сталося, не допоможе ніщо.

Піт підводиться й обходить величезний цегляний куб з іншого боку, знову проходячи повз зелену машину з промовистими номерами. Він зупиняється біля переднього правого рогу покинутої будівлі, дивлячись на те, як повертаються Березовою вулицею машини. Це все одно, що дивитися крізь вікно в інший світ, у світ, де звичайні люди живуть звичайним життям. Він нашвидку перевіряє вміст своїх кишень: мобільний телефон, запальничка, баночка заправки для неї. Баночка лежала в нижній шухлядці столу. Вона тільки наполовину повна, судячи з плескоту, який у ній чути, коли він її трясе, але навіть половини більш ніж достатньо.

Він заходить за ріг, опиняється на Березовій вулиці й намагається йти своїм звичайним кроком, сподіваючись, що ніхто — наприклад, містер Еванс, його колишній тренер з малої бейсбольної ліги, — не гукне до нього.

Ніхто на нього не звертає уваги. Цього разу він знає, яким із двох ключів слід скористатися, і цього разу ключ легко провертається в замку. Він повільно відчиняє двері, входить у фойє і тихо зачиняє двері. Усередині стоїть несвіжий запах і немилосердна спека. Заради Тіни він сподівається, що в підвалі прохолодніше. «Як же вона налякана!» — думає він.

«Якщо вона ще жива, щоб що-небудь відчувати», — шепоче злий внутрішній голос. Червоні Губи міг стояти над її трупом і розмовляти сам із собою. Він божевільний, а божевільні саме так і поводяться.

Ліворуч від Піта сходовий прогін веде на другий поверх, який складається з одного великого приміщення, що тягнеться по всій довжині будівлі. Офіційно воно називалося «Зал громади Норт Сайда», але в дітей була для нього інша назва, і Червоні Губи її, імовірно, пам’ятає.

Сидячи на сходинках і знімаючи взуття (щоб його кроки не було чутно по всьому поверху), Піт знову думає: «Я втягнув її в це, і я зобов’язаний її витягти. Ніхто інший, тільки я».

Він дзвонить сестрі на мобільний. Унизу, приглушено, але характерно, починає грати Тінин рингтон зі «Сноу Петрол».

Червоні Губи відповідає миттєво.

— Привіт, Пітере. — Голос його звучить спокійніше. Він відчуває себе господарем становища. Для плану Піта це може бути й погано, і добре. Як саме, йому поки не зрозуміло. — Ти взяв записники?

— Так. Сестра ціла?

— З нею все в порядку. Ти де?

— Це досить кумедно, — говорить Піт… І, якщо вдуматися, так і є. — Джиммі Ґолду це б напевне сподобалося.

— Я не в настрої для загадкового гумору. Давай закінчимо нашу справу й розійдемося, ти не проти? Де ти?

— Ви пам’ятаєте Суботній кінотеатр?

— Про що ти…

Червоні Губи замовкає. Думає.

— Ти говориш про Зал громади, у якому колись крутили увесь цей мотлох… — Він знову замовкає, міркуючи. — Так ти тут?

— Так. А ви в підвалі. Я бачив машину на дворі. Ви весь цей час були щонайбільше футів за дев’яносто від записників. — «Навіть ближче», — думає Піт. — Прийдіть і заберіть їх.

Він вимикає телефон, не даючи Червоним Губам можливості висунути свої умови. Тримаючи туфлі в руках, Піт навшпиньках біжить до кухні. Треба сховатися до того, як Червоні Губи вилізе з підвалу. Якщо він це зробить, усе може закінчитися добре. Якщо ні, вони з сестрою, імовірно, помруть разом.

Внизу, голосніше за рингтон — вельми голосніше — скрикує від болю Тіна.

«Отже, ще жива, — думає Піт і потім: — Ця тварюка катує її. Тільки це не так. Я це зробив. Я в усьому винен. Я, я, я».

51

Сидячи на ящику з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ», Морріс закриває телефон Тіни й спочатку просто дивиться на неї. Зараз має значення тільки одне питання. Тільки на одне питання потрібно знайти відповідь. Хлопчисько говорить правду або бреше?

Морріс вважає, що він говорить правду. Зрештою, пацан теж виріс на Сикоморовій вулиці, і вони обидва по суботах ходили до кінотеатру нагорі, сиділи на складаних стільцях і їли попкорн, куплений у місцевої команди дівчаток-скаутів. Логічно припустити, що вони обидва вибрали для схованки сусідній занедбаний будинок, що знаходиться близько і до їх спільного будинку, і до закопаної скрині. Вирішальним аргументом стала табличка, яку Морріс бачив біля входу, коли вперше приходив сюди оглядати місце: «Дзвонити до агентства нерухомості Томаса Сауберса». Якщо батько Пітера — агент із продажу нерухомості, то хлопчисько міг із легкістю заволодіти ключем.

Він хапає Тіну за руку й тягне її через весь підвал до печі. Це старе величезне і запорошене чудовисько, спадщина минулих часів. Вона знову видає свій мерзенний крик, коли намагається перемістити вагу на розпухлу кісточку, і та підвертається під нею. Він знову б’є її по голові.

— Стули пельку, — говорить він. —