Як Не вийти заміж за бога - Катаріна Рейніс

- Ну що за напасть? - рикнув Джодаж, кинувшись зі скелі вниз.

Морська безодня прийняла його сильне тіло у свої м'які обійми. Що таке вода для її володаря? Колиска, що сповиває теплом, заспокоює всі тривоги, що тягнеться до нього за пестощами і захищає від будь-яких небезпек. Та тільки не тоді, коли поруч біситься велетенське дитя, яка втратило кумедну забавку.

Здавалося, щупальця Догрі скрізь і всюди одночасно. Не в змозі зловити дрібну спритну дівчину, він піднімав з дна мул, з кожною миттю дедалі більше погіршуючи видимість. Як вона примудрялася не загинути в цій круговерті, взагалі не зрозуміло!

І тим не менш, бог водної стихії дуже чітко бачив світло її душі, яскравою зірочкою пульсуюче серед цього хаосу. Вона ковзала, минаючи перешкоди і намагаючись якось сховатися від морського монстра. Джодаж застиг! Йому не варто було втручатися, не варто було знову впускати до свого стомленого серця людські почуття. Ну, яка йому різниця, помре це відчайдушне дівчисько, чи ні? Однією більше, однією менше… Зрештою, він завжди зможе відчитати вихованця після того, як той заспокоїться і повернеться додому, до морських глибин…

Не зміг! Щось невідоме, давно забуте підштовхнуло чоловіка, змушуючи кинутись на допомогу сміливій дитині. Й справді дитині! Тендітна, тонка ручка потонула в його долоні, коли він схопив горе-втікачку, що заблукала в каламутній воді, і потягнув у безпечному напрямку. Напевно, вона чинила опір, та хіба ж зможе людина зрівнятися по силі з богом?

Страх, розпач, надія та легкі нотки полегшення, стільки почуттів змішалося у яскравому вогнику її душі. Стільки забутих емоцій, що не знаходять виходу у величезному для нього, але тісному для людини світі. Які ж вони тендітні, ці люди!

Тупий біль пронизав серце. Його біль, що не полишає свого господаря ні на мить уже два сторіччя. Можливо, саме тому Джодаж надто різко викинув невдачливу потопельницю на крутий кам'янистий берег.

- Кхе-кхе! – відкашлялася тендітна світловолоса дівчина. - А легше не можна було?

Трохи ображений, проте приємний голос, солодкою вібрацією віддався у безсмертному тілі. Дивне, давно забуте почуття… Задерикувато посміхнувшись, чоловік вперше за довгий час вдихнув на повні груди. "А що? Може, й справді варто вибратися зі своєї раковини і озирнутися? Здається, я ще зможу повеселитися!»