Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семена: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.
— Сьомо, здоров! — гукнув Левко.
На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.
— О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди — Лєв Толстой у прямому ефірі!
— Хе-е!
— Як ти там?
— Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти. — Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.
— От паразит, — витягнув губи Сьома. — Ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фразами «не можу більше їсти»! — Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. — Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?
— Та йди ти… — посміхаючись, відмахнувся українець.
— Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.
Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, останні вісім років жив у Швеції і в даний момент навчався в аспірантурі Департаменту промислової екології. Попри різницю у віці він за місяць після того, як українець і росіянин почали навчання на магістра, подружився з хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське культурне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко і Сьома брали його з собою в подорожі, тож коли у Лео зародився замисел вирушити у Велику Мандрівку після захисту магістерської, Ян із задоволенням приєднався до друзів.
— Вилітаю з Борисполя післязавтра рано-вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.
— Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті?[25]
— В Арланді.
— Зустріти тебе?
Та частина Семенових рук, яку захопила вбудована камера на його нетбуці «HP Mini 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків раз по раз долинало приглушене клацання. Зрідка, вилучаючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було видно, з чого Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Рубика. Семен мав унікальні мізки: знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську і трохи українську), міг множити в голові чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, з блискавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише ті параметри, що були справді важливими, і знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Син талановитого математика, Сьома обожнював вовтузитися з різними ребусами, математичними загадками, 3D-головоломками, завданнями, що розвивають логічне мислення, а особливо полюбляв задачі, котрі стосуються шифрування та дешифрування інформації. Криптографія[26] була Семеновою слабкістю. Ще зі школи хлопець почав тренувати мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали годину без роботи, Сьома в буквальному розумінні випадав із життя, занурюючись у депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитись на зорі — розкручений до немислимих обертів мозок мусив безперервно довбтись над якоюсь задачею (нехай і у «фоновому» режимі). Одним зі способів підтримання синаптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен складав його всюди, де міг (чи, точніше, всюди, де не було можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю): їдучи в метро, слухаючи музику, передивляючись фільми і навіть — розмовляючи (як зараз) з друзями.
— На фіга? — відмовився Левко. — Доберусь до міста на експресі.
— Ну дивись.
— Як там Бенгт?
Бенгт Ецтлер — це старий архітектор, на віллі якого Сьома і Лео винаймали кімнати. Чоловік жив на самоті у старому двоповерховому особняку в Споньї[27]. Після смерті дружини почав здавати другий поверх вілли (великий передпокій, маленьку кухню, ванну і дві спальні) — не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна побалакати. Протягом першого року магістратури Лео і Семен жили у студмістечку в районі Шиста[28]; під час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, і декілька будинків довелося знести. Згідно із законом підлості, серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у SSSB[29] не було, друзі мусили шукати житло у «приватників». Вийшло навіть на краще: платячи за спальні, хлопці фактично отримували у своє розпорядження весь другий поверх вілли.
— Наш старий? Каже, що теж засумував за тобою. Збирається на тому тижні поїхати до сина в Італію.
— Влаштуємо вечірку? — Левко підморгнув, кутики губ поповзли вгору.
— Вже розсилаю запрошення. — Сьома казав правду. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенгта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі влаштовували ледь не щотижня. — Слухай, — Сьома враз зробився серйозним, — ми з Яном учора розмовляли стосовно літньої подорожі.
— Ну?
Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою щелепою, так, наче перекочував між зубами камінчик, і залпом випалив:
— З нами хоче їхати Ґрем.
Реакція Левка була передбачуваною:
— Старий, ну що за діла? Ми так не домовлялись! Ми ж не збираємося тягти за собою в Мексику, Кенію чи куди там ми попремось, пів-Стокгольма, правда? Чому б нам не взяти з собою Янового дядька? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Прекрасна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначилися, куди їдемо, а нас уже четверо. Як так
