Гра в бісер - Гессе Герман
Із зелених луків його потягло до лісу, в затінок дерев, у пронизаний сонячним промінням присмерк, і тут почуття, що він повернувся додому, ще зміцніло й повело його стежечками, які ноги немов знаходили самі, аж поки він, перейшовши високу папороть, що густим підліском здіймалася під деревами, опинився біля маленького куреня і побачив перед ним йога, що непорушно сидів на землі, того самого, якого він колись крадькома спостерігав і якому носив молоко.
Даса стояв, ніби щойно прокинувся від сну. Тут усе лишилося таким самим, як було, час тут не спливав, тут ніхто не вбивав і не страждав, тут, здавалося йому, і час, і життя застигли, затверділи навіки, мов кристал. Він дивився на старого, і до його серця вернулися подив, любов і туга, які він відчував, коли побачив його вперше. Він оглянув курінь і подумав, що його треба було б трохи полагодити, поки почнуться дощі. Потім він зважився обережно підступити ближче, зайшов до куреня, озирнувся й побачив, що там майже порожньо: постіль із листя, сулія з сухого гарбуза з водою і порожня ликова торба. Даса взяв торбу, подався в ліс і нашукав там трохи плодів та їстівного коріння. Тоді взяв сулію і набрав у неї свіжої води. Оце й усе, що тут треба було робити. Так мало людині потрібно для життя. Даса сів на землю й поринув у мрії. Він був задоволений цим тихим відпочинком, мріями в лісі, задоволений самим собою, голосами своєї душі, що привели його сюди, де він колись іще хлопцем дістав невиразне уявлення про душевний спокій, щастя й домівку.
Так він і залишився в мовчазного йога. Міняв йому постіль з листя, вишукував у лісі поживу для них обох, потім полагодив курінь старого й заходився неподалік споруджувати другий, вже для себе. Старому він начебто не заважав, хоч, властиво, не можна було зрозуміти, чи той його взагалі помітив. Підводячись після самозаглиблення, йог або йшов до куреня й лягав спати, або щось їв, або вирушав на коротку прогулянку до лісу. Даса жив біля святого, як служник живе біля великого пана чи, швидше, навіть як домашня тварина — свійський птах або мангуста — поруч з людиною, даючи якусь користь, але майже не впадаючи в око. Дасі, який довго був утікачем, ховався, жив у непевності, з нечистим сумлінням і з думкою про переслідувачів, це спокійне існування, легенька праця й сусідство іншої людини, що начебто зовсім не помічала його, якийсь час були дуже корисними: вночі йому вже не снилися страшні сни, і часом він на півдня або й на цілий день забував, що з ним сталося. Про майбутнє він не думав, а якщо, бувало, й прагнув чи просто хотів чогось, то тільки одного: залишитись тут, перейняти від йога таємниці самітницького життя, стати самому таким самітником, спізнати науку йогів і їхню гордовиту невразливість. Він дедалі частіше почав наслідувати позу старого, так само непорушно сидів, схрестивши ноги, так само дивився кудись у невідомий, позареальний світ, не сприймаючи того, що його безпосередньо оточувало. Але він швидко втомлювався, руки терпли, спина боліла, йому не давали спокою комарі або починала свербіти, аж ятритись, шкіра, він тоді совався, чухавсь, а нарешті й зовсім підводився. Проте часом бувало й інакше: тіло його неначе ставало порожнє, невагоме, він ніби ширяв, як іноді ширяєш уві сні, коли досить тільки легенько відштовхнутися від землі, і ти вже летиш, мов пушинкаВ такі хвилини Даса передчував, як воно буває, коли ширяєш отак довгий час, коли тіло й душа скидають свій тягар і линуть, підхоплені подихом більшого, чистішого, осяйного життя, підносячись і зливаючись із потойбічним, позачасовим і незмінним. Проте хвилини так і лишалися хвилинами, а передчуття — тільки передчуттями. Розчарований, знов повертаючись до звичного свого життя, Даса думав, як було б добре, коли б старий узяв його в учні, втаємничив його в свої вправи і в своє мистецтво, зробив з нього йога. Але як досягти цього? Здавалося, старий ніколи не помітить його, ніколи не перемовиться з ним жодним словом. Здавалося, він був не тільки по той бік днів і годин, лісу й куреня, а й по той бік слів.
А всетаки якось він вимовив одне слово. Знов настала пора, коли Даса щоночі бачив страшні сни, то бентежносолодкі, то тривожномоторошні, то до нього приходила Праваті, то він знов був нажаханим утікачем. Удень теж було не легше, він не витримував довгого непорушного сидіння і заглиблення в себе, думав про жінок, про кохання і без діла тинявся по лісі. Може, то була винна погода, бо стояла задушлива спека і час від часу здіймався гарячий вітер. І ось знов випав такий поганий день, навколо бриніли комарі, а вночі Даса знов бачив сон, що пригнітив його й налякав; що саме снилося, він уже не пам'ятав, але тепер, удень, йому здалося, що то було жалюгідне, недозволене, ганебне повернення до колишнього стану, до давно перейдених життєвих щаблів. Цілий день Даса, знервований і похмурий, сновигав біля куреня, брався за якусь роботу і, не докінчивши, кидав її, кілька разів сідав і пробував заглибитись у себе, та його відразу проймав гарячковий неспокій, він весь сіпався, по ногах неначе бігала комашня, в потилиці пекло, він не витримував навіть хвилини і, засоромлений, несміливо поглядав на старого, який сидів у довершеній позі і обличчя якого, з поглядом, зверненим у себе, світилося нескаламученою, тихою радістю, мов квітка на стеблині.
Коли того дня йог підвівся і рушив до свого куреня, Даса, що довго вичікував тієї миті, заступив йому дорогу і розпачливо сказав: — Вибачте, вельмишановний, що я порушую ваш спокій. Я шукаю миру, шукаю затишку, я хотів би жити так, як ви, і бути таким, як ви. Гляньте, я ще молодий, але вже зазнав багато лиха, доля була жорстокою до мене. Я народився володарем, але мене відіслали до пастухів. Я став підпаском, ріс там, веселий і дужий, як бичок, невинний серцем. Потім я пізнав жінок і коли побачив найкращу з них, то склав їй до нір своє життя і вмер би з туги, якби вона не стала моєю. Я кинув своїх друзівпастухів, посватався до Праваті, одружився з нею, став приймаком і почав слугувати її родині, тяжко працював, але Праваті була моя, кохала мене, чи принаймні я думав, що вона кохає мене, щовечора я повертався в її обійми і спав біля її серця. Та ось у наші ліси приїхав раджа, той самий, через якого мене колись дитиною вигнали з палацу, приїхав і забрав мою Праваті, і мені довелося побачити її в його обіймах. Більшої муки я ніколи не зазнав, вона змінила мене і моє життя. Я вбив раджу, так, убив його і почав жити життям злочинця, втікача, за мною ганялися, я жодної хвилини не був упевнений за своє життя, поки не добувся сюди. Я навіжений, убивця, може, мене колись спіймають і четвертують. Я не можу більше жити таким життям, вельмишановний, я хочу покінчити з ним.
Йог спокійно вислухав його палку сповідь, опустивши очі додолу. Тепер він підвів їх і подивився на Дасу ясним, пронизливим, майже нестерпно твердим, зосередженим і чистим поглядом, і, поки він роздивлявся Дасу і обмірковував його квапливу розповідь, уста його поволі торкнула усмішка, потім він засміявся, нечутно засміявся, похитав головою і сказав сміючись: — Майя![65] Майя! Зовсім розгублений і засоромлений, Даса так і прикипів до місця, а старий рушив далі вузенькою стежечкою в папороті — це була його прогулянка перед обідом. Походивши трохи туди й назад, відмірявши десь із сотню виважених, ритмічних кроків, він повернувся назад до куреня, обличчя його знов стало таким, як завжди, зверненим кудисьінде, а не до світу видимих явищ. Що ж означав той сміх, яким йог, завжди такий незворушний, немов скам'янілий, відповів йому? Даса довго сушив собі над цим голову. Чи цей моторошний сміх у хвилину розпачливої сповіді Даси, його благання про допомогу був прихильний, чи глузливий, чи він мав на меті потішити його, чи осудити, чи походив від бога, чи від демона? Чи це було тільки цинічне хихотіння старого чоловіка, якого вже ніщо не хвилює, чи кепкування мудрого з чужої дурості? Чи сміх означав відмову, прощання й наказ іти геть? Чи, може, це була порада, вимога наслідувати його, також сміятися? Даса не міг з'ясувати цього. Ще й уночі він думав про той сміх, у який, здавалося, старий уклав усе його життя, щастя й лихо, розжовував цю думку, як розжовують твердий корінь, що все ж таки своїм смаком і запахом нагадує якусь поживу. І так само розжовував, зважував, обертав на всі боки те слово, яке старий, засміявшись, вигукнув напрочуд голосно, радісно і незрозуміло чому задоволено: "Майя! Майя!" Що означало те слово, Даса трохи знав, а трохи здогадувався, та й самий тон, яким старий його вимовив, начебто підказував, що за зміст у нього вкладено. Майя — це було Дасине життя, Дасина молодість, Дасине солодке щастя й гірке лихо, майя — це була вродлива Праваті, це було кохання і його радощі, майя — це все життя, життя Даси і всіх інших людей, геть усе в очах старого йога було майя, щось дитинне, кумедне, якесь видовисько, ілюзія, ніщо в барвистій оболонці, мильна бульбашка, щось таке, з чого не гріх весело посміятися, що можна зневажати, але ні в якому разі не слід трактувати як щось варте уваги.
Та коли для старого йога цим сміхом і словом "майя" можна було визначити й підсумувати Дасине життя, для самого Даси все було інакше; хоч як він хотів би стати йогом і посміятися з усього пережитого, хоч як би хотів бачити в своєму житті лише майю, в його серці, починаючи від тих тривожних днів і ночей, прокинулося й ожило все те, що він, змучений мандрівним життям утікача, знайшовши тут на якийсь час притулок, начебто зовсім забув. Він уже майже втратив надію, що справді осягне колись науку йогів, а тим більше, що стане таким, як цей старий, А коли так, то навіщо залишатися в цьому лісі? Тут був його при3тулок, тут він трохи відпочив, зміцнів, трохи заспокоївся, ї це вже чогось варте, це вже багато. А що, як тим часом там, у країні, перестали ганятися за вбивцею раджі, і він, Даса, може помандрувати собі далі, не дуже ризикуючи, що його схоплять? Даса вирішив так і зробити, другого ж таки дня вирушити в дорогу: світ великий, не може ж він вічно сидіти в цьому сховку. Ця думка трохи заспокоїла його.
Даса хотів вирушити вдосвіта, але проспав, і, коли прокинувся, сонце вже зійшло і старий почав заглиблюватися в себе.
