Солоний сніг - Желєзніков Володимир

Це вам усім треба запам'ятати на все життя.

Сашко подивився на Олександру Іванівну, і йому раптом здалося, ніби вона знає, що на самому денці його кишені лежить невідправлений лист Петра

Петровича, а її колишній улюблений учень, а тепер капітан далекого плавання Ігор Добровольський чекає на цей лист.

Йому захотілося підхопитися з місця, й прожогом кинутися до Петра Петровича, й розповісти йому все, а потім уже спокійно повернутися до школи. Він вискочив з-за парти, щоб піти.

— Ти що, Огоньков, знову за своє?— здивувалася Олександра Іванівна.

— Мені треба додому,— відповів Сашко.

— Що таке сталося?— суворо й невдоволено запитала Олександра Іванівна.

— Я не можу розповісти, але мені треба додому.

— Можливо, в тебе що-небудь болить? Ти сядь, заспокойся.

Сашко міг збрехати, що в нього заболіла голова або живіт, але йому було бридко брехати. Він знову підвівся.

— Огоньков, я тебе слухаю,— сказала Олександра Іванівна.

Сашко подивився на дітей: вони принишкли й чекали, що він відповість. Йому було стращно-страшно! От стати б дорослим — їм усе легко й просто, вони знають, що добре, а що погано, і ніколи не мучаються, коли треба в чомусь признатися. Він геть знітився, але потім він зробив над собою ще одне геройське зусилля й тихо-тихо мовив:

— Петро Петрович, наш сусід, написав своєму синові листа. В нього син капітан далекого плавання і зараз плаває біля Південного полюса. Але він не встиг написати адресу на конверті: впустив окуляри на підлогу й вони розбилися. А без окулярів він нічого не бачить. Тоді він покликав мене, щоб я написав адресу. Він диктував адресу по літерах, а я не знав, як вони пишуться. Я став писати замість них палиці. А потім він заклеїв лист і віддав мені, щоб я відразу ж одніс "і кинув його в поштову скриньку.

— І ти кинув його в поштову скриньку?— запитала Олександра Іванівна.

— Ні,— відповів Сашко.— Ось він.— Він витяг лист з кишені й простягнув Олександрі Іванівні.

Олександра Іванівна взяла конверт і спробувала прочитати те, що написав Сашко, але в неї нічого не вийшло. Ач який цей Сашко Огоньков, завжди з ним щось трапляється! Потім вона згадала Ігоря Добровольського, якому був адресований цей лист, і подумала, що в нього теж завжди траплялися якісь пригоди.

А потім вона згадала десяток інших хлопчаків та дівчаток, які пройшли через її руки, через її старі, грубі, робочі руки, і ці руки досі пам'ятають тепло їхньої шкіри й ніжність волосся, і всі вони вигадували якісь пригоди. І зараз ось цей герой, Сашко Огоньков. Але ж головне було в тому, що Сашко Огоньков зробив найважче — він признався. Будуть у його житті ще і помилки й труднощі, й піт і сіль, але в одному він уже зміцнів: він полюбив правду. І це було найголовніше.

В класі було тихо-тихо. Олександра Іванівна піднесла голову.

Ось вони сидять перед нею: двадцять дев'ять учнів. І в усіх їх різні очі, різне волосся, різні носи.

Кажуть, нема у світі двох однакових носів або двох однакових рук. Дивно.

"Ні, ні,— подумала Олександра Іванівна.— Очі-бо в них різні й руки різні, а ось у вдачах багато спільного: зараз вони чекають, що вона скаже. І всім їм хотілося, щоб вона пробачила Сашкові. А які очі в Огонькова, я не пам'ятаю. Стара зробилася, втрачаю спостережливість".

Вона підійшла впритул до Сашка й подивилася йому в очі.

— На, візьми цей лист,— сказала вона. "А очі ж у нього сині, мої улюблені".— Сьогодні його віддаси Петру Петровичу й передай від мене вітання.

І всі в класі зітхнули, а Сашко нарешті сів на своє місце.

Розділ п'ятнадцятий

Додому Сашко повертався з Гошкою. Вони йшли й розмовляли. В Гошки пальто було наврозхрист, щоб геть усі зустрічні бачили, що в нього ліворуч на грудях червоніє зірочка жовтеняти.

А в Сашка пальто було застібнуте на всі ґудзики, його не прийняли в жовтенята. Він розумів, що, перш ніж його приймуть у жовтенята, він повинен зробити дуже багато. Він розумів, а проте однаково в нього сумно було на серці.

— Диви-но, йде сніг,— сказав Гошка.— Отже, скоро зима.

— А на Камчатці вже зима,— відповів Сашко.— А сніг там солоний на смак.

— Гарно ти вигадав,— засміявся Гошка.— Солоний сніг. Знову брешеш.

— Я так полюбив правду,— сказав Сашко,— що тепер навіть жартома ніколи не брехатиму. А сніг там солоний від морської води. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — невпевнено відповів Гошка.

Все в цьому світі загадкове й несподіване. Це тепер Гошка теж зрозумів. Солоний сніг десь на Камчатці або чудесні марки, які йому приніс сьогодні Сашко. Або ось сам Сашко: ще вчора всі гадали, що він найпослідущий боягуз. А сьогодні переконалися, що він просто хоробра людина.

— Я чудово все зрозумів,— сказав Гошка.— Чудово. Дозволь, Сашко, я потисну тобі руку.

— Та що ти,— розгубився Сашко.

— Ні, дозволь дозволь.— Гошка схопив Саш-кову руку й почав її трясти.— Дозволь, дозволь...

Потім вони довго йшли разом і мовчали. На них часто оглядалися дорослі, тому що вони були дуже поважні й цим привертали увагу. А один дорослий їм навіть підморгнув: мовляв, вище голову, хлопці!

І вони йому усміхнулися.