Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Вона приробляє трохи грошей, працюючи на одне видавництво. Вечорами вона рідко виходить з дому.

— Розумієте, я так довго жила сама, що вже звикла до цього. Мабуть, у мене відлюдкувата вдача.

— Я цьому не вірю,— сказав Джоліон.— У вас багато знайомих?

— Дуже мало.

На вокзалі Ватерлоо вони взяли кеб, і він відвіз її додому. Міцно потиснувши їй руку на прощання, він сказав:

— Знаєте, ви б частіше приїздили до нас у Робін-Гіл. Сповіщайте мене про все, що з вами трапиться. До побачення, Айріні.

— До побачення,— відповіла вона стиха.

Знову сідаючи в кеб, Джоліон подумав, що треба було запросити її пообідати з ним, піти в театр. У неї таке самотнє, одноманітне, безпросвітне життя!

— Клуб "Всяка всячина",— сказав він крізь віконце.

Коли кеб виїхав на набережну, якийсь чоловік у циліндрі й пальті швидко пройшов мимо попід самим муром, мало не черкаючись об нього плечем.

"Слово честі, це Сомс!—подумав Джоліон.— Що він тут робить?"

І, зупинивши кеб за рогом, він вийшов і вернувся туди, звідки видно було двері її будинку. Сомс зупинився перед будинком і подивився на світло в її вікнах. "Що мені робити, як він зайде?— подумав Джоліон.— Що я маю право зробити?" Власне, його кузен сказав правду. Вона й досі його законна дружина і не має ніякого захисту від його домагань. "Якщо він зайде,— подумав він,— я теж зайду". І він рушив до будинку. Сомс попрямував до дверей; він уже був на порозі. Але раптом він зупинився, круто повернувся і пішов назад до річки. "Що мені тепер робити?— подумав Джоліон.— Ще кілька кроків, і він мене впізнає". І він кинувся до кеба. Позаду лунала швидка кузенова хода. Але він устиг дійти до свого кеба і сів, перш ніж Сомс вийшов з-за рогу.

— Рушай!— сказав він крізь віконце.

Поряд з'явилася Сомсова постать.

— Кеб!—гукнув він.— Зайнятий? Тут є хтось?

— Так!— відповів Джоліон.— Це ви?!

Побачивши, що на кузеновому обличчі, білому у світлі ліхтаря, промайнула підозра, він зважився:

— Я можу вас підвезти, якщо вам треба в західну частину міста.

— Дякую,— відповів Сомс і сів поряд.

— Я заходив до Айріні,— сказав Джоліон, коли кеб рушив.

— Он як!

— Ви теж приходили до неї вчора, наскільки мені відомо.

— Приходив,— підтвердив Сомс.— Адже вона моя дружина.

Його тон, глузливо скривлені губи збудили в Джоліоні раптовий гнів, але він придушив його.

— Це ваша справа,— сказав він,— але якщо ви хочете розлучитися, то не дуже розумно ходити до неї, правда ж? Не можна вести подвійну гру

— Дякую за попередження,— відповів Сомс,— але я ще остаточно не вирішив.

— Зате, вона вирішила,— сказав Джоліон, дивлячись просто себе.— До того, що було дванадцять років тому, нема вже вороття.

— Це ми ще побачимо.

— Послухайте-но,— сказав Джоліон.— Вона в жахливому становищі, і я єдина людина, що має якесь законне право втручатися в її справи.

— Крім мене,— відповів Сомс,— який теж у жахливому становищі. Її становище вона сама створила для себе; моє становище створила для мене вона. Може статися, що я запропоную їй, щоб, заради її власних інтересів, вона повернулася до мене.

— Що?!— вигукнув Джоліон і аж затремтів усім тілом.

— Не знаю, що має означати ваше "що",— холодно відповів Сомс.— Ваше право втручатися в її справи обмежується виплатою їй прибутку, прошу цього не забувати. Вирішивши не ганьбити її розлученням, я зберіг свої подружні права і, повторюю вам, може статися так, що я схочу скористатися ними.

— О господи!— вигукнув Джоліон і коротко засміявся.

— Так,— сказав Сомс якимсь мертвим голосом.— Я не забув прізвиська, яке дав мені ваш батько: Власник! Не випадково в мене таке прізвисько.

— Ну, це вже якась фантастика,— промурмотів Джоліон.

Адже не може цей чоловік присилувати свою дружину, щоб вона жила з ним. Хай там як, а такі часи вже минули! І він позирнув на Сомса, подумавши: "Може, це не жива людина, а витвір уяви?" Але Сомс виглядав цілком реально: він сидів поруч, педантично охайний і навіть елегантний, коротенько підстрижені вуса на блідому обличчі, піднята в застиглій усмішці губа відкрила білі зуби. Запала довга мовчанка; Джоліон думав: "Замість того щоб допомогти їй, я тільки нашкодив". Раптом Сомс сказав:

— З усього, що може статися, такий вихід був би для неї найкращий з будь-якого погляду.

Від цих слів Джоліонові стало так не по собі, що він ледве всидів у кебі. Він почував себе так, наче його упхнули в один ящик із сотнями тисяч його співвітчизників, разом із ними туди проникла та їхня національна риса, що завжди була йому ненависна, риса, як він знав, надзвичайно природна, що, проте, здавалася йому незбагненною,— їхня непохитна віра в контракти й законні права, їхнє самовдоволене почуття своєї доброчесності, яким вони сповнювалися, користуючись цими правами. Тут, поряд із ним у кебі, було справжнє втілення, так би мовити, матеріалізований підсумок власницького інстинкту — до того ж його близький родич! То було жахливо, нестерпно! "Але це ще далеко не все!— думав він з огидою.— Кажуть, що собака повертається до своєї блювотини. Зустріч з Айріні збудила щось у ньому. Краса! Диявольське наслання!"

— Як я вже сказав,— мовив Сомс,— я ще не вирішив остаточно. Я буду вельми вдячний вам, якщо ви дасте їй спокій.

Джоліон прикусив губу; він завжди не терпів сварок, але зараз сварка була б йому майже приємна.

— Я не можу дати вам такої обіцянки,— коротко промовив він.

— Чудово,— сказав Сомс.— Отже, нам відома позиція кожного з нас. Я вийду тут.

І, спинивши кеб, він вийшов, не попрощавшись ані словом, ані знаком Джоліон поїхав до свого клубу.

На вулицях газетярі вигукували перші новини про початок воєнних дій, але він не звертав на те уваги. Що можна зробити, чим допомогти їй? От якби живий був батько! Він міг би зробити чимало! Але чому він, Джоліон, не може зробити того, що зробив би його батько? Хіба він не досить старий? Йому вже минуло п'ятдесят, двічі одружений, має дорослих дочок і сина. "Дивна річ,— думав він.— Якби вона не була вродлива, я б зовсім над цим не замислювався. Краса — це диявольське наслання для того, хто чутливий до неї!" І він зайшов до читальні клубу, схвильований до краю. У цій самій кімнаті одного літнього вечора вони розмовляли з Босіні; він і досі пам'ятав ту замасковану, делікатну лекцію, яку він прочитав тоді молодому архітекторові в інтересах Джун, і як він зважився визначити риси форсайтизму, і як йому кортіло довідатись, яка ж вона, та жінка, проти якої він застерігав Босіні. А тепер! Він і сам мало не потребує застереження. "З біса дивно!—думав він.— Справді-таки з біса дивно!"

XIV. СОМС УСВІДОМЛЮЄ, ЧОГО ВІН БАЖАЄ

Набагато легше сказати: "Отже, нам відома позиція кожного з нас",— аніж вкласти в ці слова якесь певне значення. І, вимовляючи їх, Сомс тільки дав вихід інстинктивним ревнощам, які пекли його душу. Він вийшов із кеба, сповнений холодної люті — на себе за те, що не побачився з Айріні, на Джоліона за те, що той побачився з нею, а також за те, що сам він ніяк не може вирішити, чого ж, власне, йому треба.

Він вийшов з кеба, бо не міг сидіти поруч із своїм кузеном, а тепер, швидко простуючи вулицею, думав: "Цьому Джоліонові не можна вірити. Хто один раз зробив хибний крок, від того вже добра не жди. В цієї людини вроджений потяг до... до розпусти". (Сомс уникнув слова "гріх", бо, на думку Форсайта, воно звучало надто мелодраматично).

Невиразність бажання була для нього новим почуттям. Він почував себе, наче дитина, що вагається між обіцяною іграшкою та старою, яку в неї забрали, і сам собі дивувався.

Ще минулої неділі бажання його було зовсім просте: свобода і Аннет. "Піду-но я туди пообідаю",— подумав він. Коли він побачить її, то, може, намір його знову стане єдиний, душа заспокоїться, розум проясниться.

Ресторан був майже повний: багато чужоземців та іншого люду; судячи з їхнього вигляду, художники та літератори. Крізь брязкіт тарілок та склянок до нього долинали уривки розмов. Він виразно чув, що співчувають бурам і ганять англійський уряд. "Клієнтура у них поганенька",— подумав він. Він понуро пообідав і випив особливо приготовану каву, намагаючись не виявляти своєї присутності, а коли закінчив, пішов у святилище мадам Ламот, пильнуючи, щоб ніхто того не помітив. Як він і сподівався, вони саме вечеряли — їхня вечеря виглядала настільки апетитніше за обід, який йому подали в залі, що він майже відчув жаль,— і вони привітали його з таким перебільшено щирим подивом, що він подумав з раптовою підозрою: "Мабуть, вони відразу довідалися, що я прийшов". Він крадькома кинув на Аннет допитливий погляд. Така мила, начебто щира дівчина; невже вона хоче його піймати? Він повернувся до мадам Ламот і сказав:

— Я у вас обідав.

Та невже! Якби ж вона знала! У них є страви, які вона могла б йому порекомендувати; дуже шкода! Підозра Сомса підтвердилась. "Треба стежити за кожним своїм кроком!"-подумав він насторожено.

— Ще одну чашечку зовсім особливої кави, мосьє, чи, може, лікеру Grand Marnier? — і мадам Ламот пішла сказати, щоб принесли ці делікатеси.

Залишившися сам на сам із Аннет, Сомс сказав із легенькою холодною усмішкою:

— Ну то як, Аннет?

Дівчина зашарілась. Але її рум'янець, що минулої неділі схвилював би його кров, тепер справив на нього таке враження, яке відчуває людина, коли її пес дивиться на неї й махає хвостом. У нього з'явилося дивне почуття влади, наче він міг сказати їй: "Ану підійди поцілуй мене",— і вона підійшла б. А проте, дивна річ — у цій кімнаті йому ввижалося інше обличчя, інша постать, і кров його хвилює.. хто ж — та чи ця? Він хитнув головою в бік зали й сказав:

— До вас приходять якісь непевні люди. Вам подобається таке життя?

Аннет підвела на хвильку погляд, потупилася й почала крутити в руках виделку.

— Ні,— відказала вона.— Воно мені не подобається.

"Вона буде моєю,— подумав Сомс,— якщо я схочу. Але чи я хочу її?" Вона граційна, гарненька, навіть дуже гарненька, свіжа, і вона має непоганий смак. Його погляд блукав по невеличкій кімнаті, але в думках він блукав поглядом дуже далеко: півтемрява, сріблясті стіни, рояль атласного дерева, жінка, що притулилася до рояля, наче відсахнувшись від нього, Сомса, жінка з білими плечима, які він знав, і темними очима, які він колись прагнув пізнати, і волоссям, наче темний бурштин.