Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз
Мандрування мої скінчилися.
— Гаразд, — сказав Сем. — Тоді ж ви більше ніж будьколи потребуватимете, щоб коло вас був хтось, хто розуміє вас; хто доглядав би та пильнував вас. Якщо вам потрібний інший — більш вигладжений — слуга... — ну, що ж? — шукайте і беріть його. Але чи за плату чи безплатно, з договору чи без договору, з харчем вашим чи з своїм, з відпусткою чи без відпустки — Сем Веллер, якого ви взяли з старого готелю з Боро, лишиться біля вас і нікуди від вас не піде. І що б там страшного хто не казав, я не відмовлюся від своїх слів.
Наприкінці цієї заяви, виголошеної Семом з великим піднесенням, Веллер-старший підвівся з свого стільця і, забувши про місце та звичайність, почав вимахувати капелюхом і тричі вигукнув "ура!".
— Друже мій, — промовив містер Піквік, коли містер Веллер, дещо засоромившись свого пориву, знову сів,— ви мусите подумати й про дівчину.
— Я й думаю про неї, сер, — відповів Сем. — І я завжди думав про неї. Ми говорили з нею. Я з'ясував їй моє становище, а вона сказала, що згодна чекати, доки я буду вільний. І, я гадаю, ждатиме. А якщо не ждатиме, то мені такої дружини не потрібно, і я охоче відмовлюсь од неї. Ви знаєте мене, сер. Як я сказав, так і зроблю.
Хто міг ставити опір такій рішучості? Тільки не містер Піквік. Безкорисна відданість цієї простої людини сповнила його душу гордістю більше, ніж тисячі запевнень найславетніших вельмож і учених.
Поки в номері містера Піквіка точились описані розмови, до парадних дверей готелю підійшов маленький чоловічок у сюртуці тютюнового кольору. Носій ніс за ним невеличкий чемодан. Забезпечивши собі ліжко на ніч, старий спитав у коридорного, чи не тут живе місис Вінкл, і той, звичайно, це ствердив.
— Вона сама? — довідувався маленький старий джентльмен.
— Думаю, що так, сер, — відповів коридорний. — Я можу покликати її покоївку, сер, і якщо вам...
— Не треба мені вашої покоївки! — розсердився старий джентльмен. — Проведіть мене до її номера, тільки не попереджайте нікого.
— Як ви кажете, сер? — не зрозумів коридорний.
— А вам хіба позакладало? — запитанням одповів на запитання маленький старий джентльмен.
Ні, сер.
— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?
— Чую, сер.
— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місис Вінкл, тільки не попереджайте нікого.
Віддавши такий наказ, маленький старий джентльмен сунув коридорному п'ять шилінгів і пильно подивився на нього.
— Далебі, сер, — вагався слуга, — я справді не знаю, сер, чи...
— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу; то робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.
В голосі джентльмена та в його манерах було стільки впевненості, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його нагору.
— Оце її кімната? — сказав джентльмен. — Можете йти.
Коридорний пішов, питаючи себе, хто такий цей джентльмен і чого йому треба. Перечекавши, поки слуга зник з очей, маленький старий джентльмен постукав у двері.
— Заходьте! — промовила Арабелла.
— Гм! голосок, нема чого й казати, гарненький,— буркнув джентльмен. — Та це ще нічого не значить,— і він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабелла трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.
— Не вставайте, прошу, мадам, — сказав незнайомий, зачиняючи за собою двері. — Здається, місис Вінкл?
Арабелла нахилила голову.
— Дружина Натаніела Вінкла, сина бірмінгемського комерсанта? — допитувався джентльмен, з видимою цікавістю придивляючись до молодої жінки.
Арабелла знову нахилила голову й озирнулася, немов шукаючи допомоги.
— Моя поведінка, я бачу, дивує вас, мадам, — зауважив старий.
— Дивує, мушу признатися, — відповіла Арабелла, дедалі більше хвилюючись.
— З вашого дозволу, я візьму стілець, мадам,— сказав незнайомий.
Він узяв стілець і витяг з кишені футляр з окулярами, які наклав собі на ніс.
— Ви не знаєте мене, мадам? — спитав джентльмен, дивлячись на Арабеллу так пильно, що та почала хвилюватися.
— Ні, сер, — полохливо відмовила вона.
— Ні? — повторив джентльмен, похитуючи лівою ногою.— Та й дивно було б, якби ви знали. А моє ім'я повинно бути відоме вам, мадам.
— Повинно? — Арабелла тремтіла, сама не розуміючи чому. — Дозвольте спитати, як ваше прізвище.
— Зараз, мадам, зараз, — сказав незнайомий, все ще не зводячи очей з її обличчя. — Ви нібито недавно одружилися?
— Недавно, — ствердила Арабелла ледве чутним голосом, відклала набік свою роботу і захвилювалась ще більше, бо думка, яка промайнула раніше в її голові, ставала настирливіша.
— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріально залежить.
Арабелла приклала до очей свою хусточку.
— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?
— І цього я не можу заперечувати.
— І не мавши досить великих коштів, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше.
Арабелла вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю й недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і посилалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.
— Це була помилка, — вже дещо лагідніше промовив старий джентльмен, — велика помилка. Фантазія та романтика. Серйозні люди так не роблять.
— То моя провина, виключно моя провина, — ридала бідолашна Арабелла.
— Дурниці! — сказав старий джентльмен.— Хіба то ваша провина, що він закохався у вас? Хоч ні, — і джентльмен лукаво глянув на Арабеллу,— то була ваша провина. Він не міг не закохатись.
Може, невинний комплімент, може, оригінальна манера, з якою його було сказано, може, зміна в поводженні старого джентльмена, а може, всі три причини разом викликали усмішку на Арабеллиних устах.
— А де ваш чоловік?— суворо спитав старий, що й сам мало не всміхнувся.
— Він щохвилини мусить повернутися, сер, — відповіла Арабелла. — Я умовила його прогулятись трохи. Він зовсім змарнів і нудьгує, що не має ніяких відомостей від свого батька.
— Нудьгує, кажете? Катюзі по заслузі.
— Він хвилюється за мене, а я, звичайно, хвилююся за нього, сер. Це ж через мене опинився він у теперішньому становищі.
— А я думаю, що через нього. Так йому й треба. І я дуже радий, що він нудьгує.
Не встиг старий вимовити це, як на сходах почулися кроки, які обоє вони впізнали відразу. Маленький джентльмен зблід і, намагаючись здаватися спокійним, підвівся з стільця, коли містер Вінкл увійшов у кімнату.
— Батько! — скрикнув містер Вінкл і від здивування аж відступив назад.
— Так, сер, — відповів маленький старий джентльмен.— Що ви хотіли сказати мені?
Містер Вінкл мовчав.
— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.
Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.
— Вам соромно чи не соромно, сер?— напосідав джентльмен.
— Ні, сер, — сказав нарешті містер Вінкл, беручи Арабеллу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.
— Серйозно? — глузував старий джентльмен.
— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю ніяких підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.
— Давай твою руку, Нат! — промовив старий джентльмен зовсім іншим голосом. — Поцілуйте мене, моє серденько. Кінець-кінцем, ви — чарівна невісточка.
Через п'ять хвилин містер Вінкл пішов шукати містера Піквіка, і коли, повернувшись з ним, відрекомендував його своєму батькові, обидва джентльмени хвилин з п'ять тиснули один одному руки.
— Велике спасибі вам, містер Піквік, за мого сина,— сердечним тоном промовив старий містер Вінкл. — Я людина нервова і, коли бачив вас востаннє, був у дуже кепському настрої: так роздратувала мене несподівана звістка про одруження мого Ната. Тепер я бачив її на власні очі і цілком задоволений. Чи мушу я перепрошувати вас ще, містер Піквік?
— Аж ніяк, — відповів містер Піквік. — Ви дали мені те, чого єдино бракувало для повноти мого щастя.
Розділ XLIII
Піквікський Клуб остаточно скасовано, і все закінчується загальним задоволенням.
По приїзді містера Вінкла з Бірмінгема минув тиждень. Містер Піквік і Сем Веллер зникали з дому на ділі дні, поверталися перед самим обідом і мали надзвичайно таємничий вигляд, що зовсім не пасував до їхньої щирої вдачі. Було ясно — настигали якісь важливі події. Залежно від свого темпераменту кожен висловлював окрему думку. Дехто (і містер Тапмен у тому числі) гадав, що містер Піквік має шлюбні наміри; але такий здогад викликав рішучі заперечення з боку дам. Інші схильні були припустити, що вчений муж збирається в якусь далеку подорож і провадить потрібні для неї готування. Але й цю думку знов таки категорично відкидав Сем Веллер. Допитаний Мері, він запевнив, що ні за які подорожі тепер не може бути й мови. Невсипущі шестиденні здогадування вкрай виснажили мозки всього товариства, і однодушно вирішено було зажадати пояснень від містера Піквіка.
З цією метою містер Вордл запросив своїх друзів на обід до себе, в готель "Аделфі". Коли чарки двічі обійшли круг стола, господар узявся до справи.
— Нам усім цікаво знати,— сказав старий джентльмен,— чим ми образили вас, містер Піквік. Ви останні дні цураєтесь нас і увесь час присвячуєте прогулянкам на самоті.
— Вам це інтересно? — промовив містер Піквік.— Дивно, що якраз сьогодні я й сам хотів розказати вам усе. Якщо ви дасте ще склянку вина, я задовольню вашу цікавість.
Кухоль неймовірно швидко перебіг з рук до рук, і містер Піквік, приязно всміхнувшись, глянув на своїх друзів і почав так:
— Зміни, які оце відбулися серед нас,— я маю на увазі недавнє одруження і передбачуване весілля,— примушують і мене замислитись над моїм майбутнім. Я вирішив оселитися десь у спокійній околиці Лондона, нагледів будиночок собі до смаку, купив і опорядив його. Тепер він зовсім готовий, і я хотів би переїхати туди зараз же, щоб багато щасливих років прожити там в оточенні моїх друзів і, оплакуваний ними, зійти в могилу.
Тут містер Піквік зробив паузу, і тихий шепіт пронісся над столом.
— Будинок, що я купив, — продовжував містер Піквік,— у Далвічі.