1Q84 - Муракамі Харукі

У такт з нею над рівнинами Богемії пролітав лагідний вітер. Аомаме відчула, що соски подруги зненацька затверділи. Як її власні. Складний мотив виводили й тимпани.

Зупинившись, Аомаме кілька разів похитала легенько головою. "Не слід думати тут про таке. Треба цілком зосередитися на спуску сходами", — майнуло у свідомості. Але не могла перервати спогадів. У її голові раз у раз спливала та сама картина. Дуже яскраво. Літня ніч. Вузьке ліжко. Слабкий запах поту. Висловлені слова. Невимовлені почуття. Забуті обіцянки. Нездійснені сподівання. Невиразні прагнення. Подмух вітру підняв її волосся і вдарив ним об щоку. Від болю в її очах блиснула сльоза. Ще один подмух вітру — і сльоза висохла.

"Коли ж це було? — думала Аомаме. Час у спогадах переплутувався, мов нитки. Пряма лінія губилася, "пізніше" і "раніше", "ліве" й "праве" помінялися місцями. Змінилося положення в шухляді. Те, що мало б згадатися, чомусь не згадувалося. — Зараз квітень 1984 року. Я народилася 1954 року. Це я можу пригадати". Однак такий проштампований час у її свідомості почав утрачати свою суть. Перед її очима спливла картина того, як білі карточки з надрукованими на них назвами років розкидав навкруги сильний вітер. Вона біжить і намагається їх підібрати на землі. Однак вітер надто сильний. А розгублених карток надто багато. 1954, 1984, 1645, 1881, 2005, 771, 2041... Такі назви років вітер розносить одну за одною. Система втрачається, знання пропадають, сходи мислення під ногами руйнуються і падають.

Аомаме й Тамакі в одному ліжку. Обом по сімнадцять років, і вони насолоджуються свободою. Для них це перша товариська поїздка. Вона їх хвилює. Вони занурюються в джерело мінеральної води, п'ють на двох пиво з холодильника, потім гасять світло й залазять у ліжко. Спочатку лише жартують, з цікавості тицяють одна в одну пальцями. Та в один момент Тамакі простягає руку й легенько торкається соска Аомаме під тонкою майкою. І відразу по тілу Аомаме пробігає щось подібне до електричного струму. Пізніше обоє скидають спідню білизну й залишаються голими. Куди ж це вони тоді подорожували? Не пригадується. Байдуже. Тоді вони мовчки починають докладно вивчати одна одну, обмацувати, погладжувати, цілувати, облизувати язиком. Напівжартома, напівсерйозно. Тамакі невисока, загалом повнотіла. З великими грудьми. А от Аомаме струнка, худорлява. М'язиста, але з трохи малими грудьми. Тамакі каже, що мусить завжди дотримуватися дієти. Однак Аомаме думає, що й так подруга має гарний вигляд.

Шкіра в Тамакі м'яка й гладка. Соски гарні, овальної форми — як плоди оливкового дерева. Волосся на лобку тонке й рідке, як пушок на вербовому листі. А от в Аомаме воно тверде, як щетина. Вони вдвох сміються з приводу такої відмінності. Обмацують одна одну, обмінюються інформацією, яка частина тіла найчутливіша. Їхні зізнання іноді збігаються, а іноді — ні. Потім одна в одної намацує клітор. Досі вони знали, що значить самій себе задовольняти. Але тепер все здається набагато іншим. Вітер пролітає над зеленими рівнинами Богемії.

Аомаме знову зупиняється і знову хитає головою. Глибоко зітхає і ще міцніше тримається труби сходів. "Негоже таке згадувати. Треба зосередити всю увагу на сходженні. Напевне, я вже пройшла більшу половину сходів, — подумала вона. — І навіщо такий страшний шум? Навіщо такий сильний вітрюган? Здається, ніби вони мене осуджують і карають". Що вона відповість після спуску, вже на землі, коли хтось запитає, хто вона така й що тут робить? Усе скінчиться тим, що вона відповість: "На автостраді затор, а тому я спустилася аварійними сходами. Бо маю нагальну справу". А може, її очікує якась неприємність? Аомаме не хотіла вклепатися в яку-не-будь халепу. Принаймні сьогодні.

На щастя, на землі ніхто до неї не озвався. Там вона передусім вийняла із сумки туфлі й узулася. Пустир, затиснутий під автострадою між двома половинами державного шосе, що вели від центру й до центру столиці, перетворився на склад матеріалів. На його відкритому просторі, оточеному парканом з листового заліза, валялося кілька поржавілих залізних стовпів, що, напевне, залишилися після ремонтних робіт. В одному місці, під пластиковим піддашшям, лежало три матер'яних мішки, вкриті вініловою плівкою від дощу. Видно, і їх хтось кинув, не перебираючи. Там же, під покрівлею, Аомаме побачила також кілька розбитих великих картонних коробок, прозорих поліетиленових пляшечок і кілька журналів з малюнками в стилі "манґа". От і все. І тільки пластмасові пакети безцільно танцювали під вітром.

На хвіртці, прив'язаній ланцюгом, із залізної сітки, що вела за огорожу, висіла колодка. Зверху височенну хвіртку обрамлював колючий дріт. Перебратися через неї, здається, вона б не змогла. А якби і змогла, одяг не залишився б цілим. Аомаме спробувала посмикати хвіртку туди-сюди, та дарма — вона не піддавалася. Жодної щілини, навіть найменшої, для котів, не було. "І навіщо ото так щільно замикати хвіртку? Адже нема підстав боятися, що хтось щось украде, — подумала Аомаме. Вона насупилася, вилаялась і сплюнула на землю. — От тобі й на! Насилу спустилася з автостради і тепер опинилася на території замкненого складу!" Зиркнула на годинник. Часу ще трохи залишалося. Але ж не годиться вештатися тут без кінця. А тим паче повертатися назад на автостраду.

Панчохи на обох п'ятках порвалися. Впевнившись, що ніхто не дивиться, Аомаме зняла туфлі, підкотила догори спідничку, спустила і зірвала з обох ніг панчохи, після того знову взулася. Діряві панчохи засунула в сумку і тоді трохи заспокоїлася. Пильно обдивляючись навколо, обійшла за короткий час склад, просторий, як аудиторія в початковій школі. Вихід із нього був лише один — через хвіртку з колодкою. Листове залізо було тонке, але кріпилося міцно болтами. Без інструмента їх не викрутиш. Нема ради, хоч здавайся.

Вона обдивилася картонні коробки під пластиковим піддашшям. І помітила щось схоже на постіль. На ній валялися згорнутими кілька протертих ковдр. Не дуже старих. Видно, тут ночують волоцюги. Тому розкидано повсюди журнали й пляшечки з-під напоїв. Аомаме не мала сумнівів щодо цього. Вона міркувала так: якщо вони тут ночують, то це означає, що десь, напевне, є вихід. Адже вони мастаки знаходити не помітний людям сховок від дощу й вітру. Вміють нишком приберегти лише для себе, як дикі звірі, потаємну стежку.

Аомаме стала уважно придивлятися до огорожі. Натискала руками, перевіряла, чи листове залізо міцно тримається. Як і сподівалася, в одному місці болт, видно, відлетів і воно загойдалося. Вона заходилась його ворушити і коли трохи під іншим кутом потягла його до себе, то відкрила щілину, через яку могла пролізти людина. Мабуть, волоцюги пробираються сюди саме тут, коли стемніє, щоб спокійно спати під піддашшям. Напевне, зовні роздобувають харчі, заробляючи невеликі гроші збиранням порожніх пляшок. Аомаме належала до однієї з ними компанії в тому розумінні, що мусила діяти потайки, як безіменна особа, на задвірках великого міста.

Зігнувшись, вона пролізла через цю вузеньку щілину надзвичайно уважно, щоб не зачепитися за щось гостре дорогим костюмом. Бо він не тільки їй подобався, але й був одним-єдиним, що вона мала. Як правило, костюма не одягала. Туфлі на високих підборах не взувала. Лише для такої роботи часом мусила прибирати пристойного вигляду. Дорогого костюма даремно не псувала.

На щастя, за огорожею не було ні душі. Аомаме, ще раз оглянувши свій одяг і прибравши спокійного виразу обличчя, на сигнальному переході перетнула державне шосе номер 246, зайшла в найближчу аптеку й купила панчохи. Попросила в продавщиці дозволу зайти за ширму й натягти їх на ноги. Завдяки цьому її настрій поліпшився. І неприємне відчуття, подібне до морської хвороби, що досі трохи залишалося у шлунку, тепер повністю зникло. Подякувавши продавщиці, Аомаме вийшла з аптеки.

Державне шосе заповнювали автомашини набагато більше, ніж звичайно, — напевне, розійшлася інформація про затор на столичній швидкісній автостраді, паралельній до нього. Тому Аомаме не шукала таксі, а вирішила сісти на найближчій станції в електричку на лінії Токю — Сінтамаґава. У правильності такого вибору не сумнівалася. Знову потрапити в затор зовсім не хотіла.

На півдорозі до станції Санґендзяя вона розминулася з поліцаєм, високим юнаком, що прямував кудись швидкою ходою. На мить вона напружилась, але він, мабуть, квапився, а тому навіть не зиркнув на неї. Перед тим як з ним розминутися, вона звернула увагу, що на ньому інша уніформа, ніж досі носили поліцаї. До такої уніформи Аомаме не звикла. Кітель того самого, темно-синього, кольору, але трохи іншого крою. Набагато простішого. Не такого припасованого, як раніше. І з трохи м'якшої тканини. З невисоким комірцем, не такий синій. Та й пістолет іншої форми. При поясі він мав великий автоматичний пістолет. Звичайно японські поліцаї забезпечувалися шестизарядним револьвером з обертовим барабаном старого зразка, оскільки в Японії траплялося дуже мало збройних сутичок у місті. Його їм вистачало. Бо вони простої конструкції, дешеві, безвідмовні в користуванні, не вимагали особливого догляду. А от цей поліцай чомусь носив при собі пістолет нового типу, що міг стріляти також у напівавтоматичному режимі. Заряджався шістнадцятьма патронами калібру дев'ять міліметрів. Можливо, це був пістолет моделі "Glock" або "Beretta". Що, власне, сталося? Невже змінилися стандарти щодо уніформи та зброї? Ні, цього не може бути. Аомаме пильно стежила за газетними статтями. Якби такі зміни було запроваджено, то вони, напевне, набули б широкого розголосу. А крім того, вона постійно звертала увагу на поліцаїв. До сьогодні, ще кілька годин перед тим, вони, як завжди, мали на собі жорстку уніформу, а при поясі — незграбний револьвер з барабаном. Вона це добре пам'ятала. Дивно.

Однак заглиблюватись у це Аомаме не мала часу. Її чекала невідкладна робота.

У монетній камері схову на станції Сібуя вона поклала плащ і, залишившись у самому костюмі, квапливо побралася вгору пологою вулицею до того міського готелю середнього класу, не розкішного, але добре оснащеного, чистого, куди сумнівні гості не потикалися. На його першому поверсі містився ресторан і крамниця цілодобового обслуговування.