Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Коли ж ні — я нічим не зможу допомогти.

— Мені потрібно лише ваше товариство,— похапцем мовив він.

Я знизав плечима й розвів руками.

— Гаразд. Тоді машину поведу я і гроші будуть у мене. А ви сховаєтесь позаду. Ми майже одного зросту. Коли раптом доведеться пояснювати, ми просто скажемо правду. Я не можу одержати сотню доларів ні за що. Коли вже комусь із нас треба підставляти свою голову, то вже краще хай це буде моя.

Він спохмурнів, похитав головою, але після короткого вагання обличчя його проясніло, й він усміхнувся.

— Чудово,— повільно промовив він.— Не думаю, щоб дійшло до бійки. Ми будемо разом. Хочете бренді?

— Угу-гу... І можете віддати мені мої сто доларів. Полюбляю відчувати гроші в кишені.

Він повернувся й пішов, мов танцюрист: постава рівна, струнка, рухалися лише ноги.

Задзеленчав телефон у маленькій ніші поруч із балконом. Хоча це був не той дзвінок, на який він чекав, голос його був дуже збуджений.

Невдовзі він повернувся до вітальні з пляшкою "Мартеля" і п'ятьма двадцятидоларовими купюрами. І попри все вечір одразу став чудовим.

Розділ 9

У будинку запала тиша. Тільки десь здаля долинав звук, схожий на шум прибою, чи шелест шин по асфальту, чи гру вітру у верховітті сосен. Але я знав: то був океан. Я сидів і прислухався. Мої думки плинули так само спокійно і нескінченно.

Минуло півтори години. За цей час телефон дзвонив чотири рази. Було вісім хвилин на одинадцяту, коли він задзеленчав знову. Це був саме той дзвінок, якого ми чекали. Маріотт стиха мовив кілька слів, безшумно поклав трубку і рвучко підвівся. Я помітив, що він зблід.

Маріотт перевдягнувся у темний костюм і мовчки подався до суміжної кімнати. Там він налив собі чималеньку порцію, підніс угору келих і якусь мить дивився крізь нього на світло. Потім дивно всміхнувся і, закинувши голову, швидко проковтнув нерозбавлену рідину.

— Ну, Марлоу, про все домовлено. Готові?

— Я готовий увесь вечір. Куди їдемо?

— Місце називається Пуріссіма-Каньйон.

— Ніколи не чув про таке.

— У мене є карта.— Маріотт дістав її і поспіхом розгорнув.

Коли він нахилився, світло торкнулося його рудого волосся.

— Отут,— показав він.

То був один із численних каньйонів, що розкинувся осторонь від підніжжя пагорба, де пролягав бульвар, який з'єднував автостраду з північною частиною Бей-Сіті. Я погано уявляв, де це саме. Мені здалося, що десь там має кінчатися вулиця Каміно-де-ла-Коста.

— Щоб дістатися туди, треба не більш як дванадцять хвилин,— мовив Маріотт.— Рушаймо. В нашому розпорядженні — двадцять хвилин.

Він подав мені свого світлого плаща — той був якраз по мені, але в ньому я ставав чудовою мішенню. Капелюха я лишив свого. Під пахвою, у наплічній кобурі, в мене був пістолет, але Маріотту я про це не сказав.

Поки я вдягався, він трохи нервово говорив далі, його пальці безперервно витанцьовували по товстому конверті, де було вісім тисяч.

— Вони сказали, що треба доїхати до Пуріссіма-Каньйон, а там, майже в кінці, буде похилий майданчик, відгороджений від дороги муром. Туди можна заїхати. Далі путівцем спустимося у западину. Ми маємо чекати саме там, не вмикаючи фар. Будинків довкола немає.

— Ми?

— Ну, я маю на увазі "я". Теоретично.

— Угу-гу...

Він подав мені конверт, перехоплений резинкою. Я відкрив його — там були гроші. Велика пака купюр. Я не став перелічувати їх, знов насунув резинку на конверт і якнайглибше стромив його до внутрішньої кишені плаща. Так глибоко, що він майже застряв між ребрами.

Ми підійшли до дверей, і Маріотт всюди вимкнув світло. Потім обережно відчинив двері і визирнув надвір. Ми вийшли з дому і почали спускатися потьмянілими від солі крученими сходами надвір.

Як і завжди вночі, тут, у низині, висів легкий туман. Ми сіли в машину, і я навіть увімкнув двірники.

Велика імпортна машина рухалася сама, але я все одно тримав руки на кермі.

Хвилин зо дві кружляли схилом, а тоді вискочили прямісінько біля кафе. Тільки тепер я зрозумів, чому Маріотт сказав, щоб я піднімався сходами. Я міг би кружляти не одну годину по цих заплутаних, покручених вуличках, як черв'як для принади у слоїку, марно шукаючи виходу.

Ми вибралися на шосе й опинились у суцільному потоці світла від фар машин, що проносилися у різних напрямках. Але справжньою прикрасою автостради були важкі фургони із зерном, які рухалися на північ, освітлюючи все навколо гірляндами зелених і жовтих вогників. Через три хвилини показалась велика станція автосервісу. Ми з'їхали з автостради і почали кружляти по підніжжю пагорбів. Тут було тихо й спокійно. Відчуття самотності, запах водоростей та дикої шавлії зразу ж оточив нас. Як останні, забуті на деревах апельсини, де-не-де у темряві світилися вікна будинків. Машини, що проносилися повз нас, на мить освітлювали шосе холодним світлом і мчали далі, зникаючи у темряві. Пасма туману знизу напливали на зірки. Маріотт, що сидів на задньому сидінні, нахилився до мене з темряви:

— Вогні праворуч — це клуб "Бельведер". За ним каньйон Лас-Пульгас, а наступний — Пуріссіма. На вершині другого підйому поверніть праворуч,— хрипко промовив він.

— Приберіть голову,— кинув я через плече.— Можливо, за нами весь час хтось стежить. Ваша машина одразу впадає в око. А що як цим хлопцям не сподобається, що нас тут двоє?

Ми спустилися в западину, потім вибралися, на вершину другого пагорба. Знов униз та вгору. Тут я почув напружений шепіт Маріотта біля самого мого вуха:

— Наступна вулиця праворуч. Будинок із квадратною баштою. Поверніть за ним.

— Гадаю, не ви допомагали вибирати їм це місце, га?

— Звісно,— сказав він і всміхнувся.— Але я дуже добре знаю всі ці каньйони.

Я звернув праворуч, повз великий будинок на самому розі. Будинок з білою квадратною баштою під круглою дахівкою. Фари на мить висвітили покажчик з написом: "Каміно-де-ла-Коста".

Ми виїхали на широку авеню. Електричні ліхтарі на ній не горіли, а вздовж тротуарів тяглися суцільні зарості бур'яну — нездійсненна мрія агентів з продажу земельних ділянок, перетворена на пам'ятник минулому. Машина рухалася так тихо, що було чути, як у темряві у бур'янах цокотіли цикади та кумкали жаби.

Ми проминули один, потім другий великий будинок — далі будинків уже не було. Десь удалині світилися одне чи два вікна. Здається, люди лягають тут спати з курми. Раптом асфальт скінчився, почався путівець, який поступово вужчав і спускався під гору, майже прихований кущами. Праворуч світилися вогні клубу "Бельведер", а попереду, хоча й дуже далеко, мерехтіли відблиски світла на воді. Ніч була сповнена різкого запаху шавлії. Невдовзі я побачив пофарбований білою фарбою щит, що перекривав дорогу, і почув голос Маріотта:

— Здається, ми не зможемо його об'їхати. Тут дуже вузько.

Я вимкнув безшумний мотор, пригасив світло фар і прислухався. Тиша. Вимкнув світло і вийшов з машини. Цикади замовкли. Тиша стояла така, що чути було шурхіт шин на автостраді біля підніжжя пагорба, за милю звідси. Потім поодинці цикади знову завели свою пісню, і ніч знов сповнилася їхнім цокотінням.

— Сидіть тихо, а я подивлюся, що там,— мовив я, звертаючись до темряви на задньому сидінні.

Намацавши пістолет у внутрішній кишені, рушив уперед. Я підійшов до шита і побачив, що між ним і кущами значно більше місця, ніж здавалося з машини. Хтось вирубав кущі, і на землі було видно відбитки шин. Можливо, сюди приїздили молоді хлопці та дівчата й теплими ночами займалися у кущах любощами. Я пройшов повз щит. Дорога вела вниз і завертала вбік. Там було темно, ледь долинав подих хвиль та миготіли фари на автостраді. Я рушив далі. Нарешті путівець скінчився неглибоким яром, оточеним хащами. Нікого. Я огледівся. Здавалося, іншої дороги сюди не було. Я стояв мовчки і прислухався.

Хвилина спливала за хвилиною, а я все чекав. Чекав на якісь нові звуки. Нічого. Я був один у цьому яру.

Глянув на освітлений клуб, що стояв на узбережжі. "З його верхніх вікон,— подумалося мені,— людина, що має бінокль із пристроєм для нічного бачення, може цілком спокійно роздивитися це місце. Побачити машину, яка приїхала й поїхала. Можна розгледіти, скільки в ній людей: один чи кілька. І взагалі: сидячи у темній кімнаті з добрим біноклем, можна побачити таке, що й уявити собі важко".

Повернувся і вже хотів йти, коли якась цикада так дзвінко зацокотіла під ногами, що я аж підскочив.

Дійшов до повороту, минув білий щит. Ніде нікого. Чорна машина тьмяно виблискувала у пітьмі. Я наблизився до неї.

— Схоже на перевірку. Хочуть пересвідчитися, як ви виконуєте їхні накази,— стиха, але так, щоб Маріотт зміг почути мене, сказав я. Не почувши відповіді, я підняв був ногу, щоб сісти у машину. Коли раптом відчув якийсь рух за спиною і повернувся, щоб розгледіти, що там, у кущах.

Не знаю, хто це був, але він добряче торохнув мене по потилиці. Опісля нам завжди здається, буцімто ми щось чули чи бачили. Але це — опісля.

Розділ 10

— Чотири хвилини,— промовив голос.— П'ять, можливо, шість. Вони мусили рухатися швидко і тихо. Маріотт навіть не встиг крикнути.

Я розплющив очі і, як у мареві, побачив далеку зірку. Потім відчув, що лежу на спині. Мене нудило.

— Це могло бути й трохи довше. Може, хвилин вісім. Певно, вони ховалися у кущах, біля того місця, де машина зупинилася. А того типа легко налякати. Чи засліпили його ліхтариком і він із жаху знепритомнів. Що з гоміка візьмеш? — знов сказав голос.

Потім запала тиша. Я звівся на одне коліно. Біль охопив усе тіло від голови до ніг.

— Потім один із них заліз до машини,— вів далі голос,— і чекав, поки ти повернешся до машини. Інші сховалися. Вони передбачали, що Маріотт побоїться їхати сюди сам. Чи, може, щось у його голосі насторожило їх, коли вони розмовляли по телефону.

Прислуховуючись до голосу, я намагався утриматися на руках. Мені це не вдалося.

— Певно, все так і було,— сказав голос.

Це був мій голос. Я розмовляв сам із собою: підсвідомо намагаючись з'ясувати що до чого.

— Заткни пельку, йолопе! — гримнув я і замовк.

Десь удалині гули мотори, поблизу цокотіли цикади і кумкали жаби. Не думав, що колись мені подобатимуться ці звуки.

Я підніс руку і з певним зусиллям зчистив з неї паростки шавлії, потім обтер її об плащ. Нічого собі служба — і все за якусь сотню доларів! Я поліз у внутрішню кишеню плаща.