Портрет Доріана Грея - Уайльд Оскар

— Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.

— А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, — докинув містер Ерскін. — її, властиво, тільки запримітили.

— О! Але мені доводилось бачити її мешканок, — непевно провадила герцогиня. — І, мушу визнати, здебільшого вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені таку змогу!

— Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, — пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.

— Но, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? — поцікавилась герцогиня.

— До Америки, — півголосом обізвався лорд Генрі. Сер Томас насумрився.

— Боюся, ваш небіж упереджений щодо цієї великої країни, — звернувся він до леді Аґати. — Я об'їздив усю Америку — директори тамтешніх залізниць були такі люб'язні, що надавали мені спеціальні вагони. І мушу запевнити вас: це чимало важить для освіти, відвідини такої країни.

— Невже треба обов'язково побачити Чикаго, щоб стати освіченою людиною? — жалісним тоном запитав містер Ерскін. — Я не почуваюсь на силі для такої подорожі.

Сер Томас повів рукою.

— У містера Ерскіна в Тредлі ввесь світ зібрано на книжкових полицях! Але ми, практичні люди, воліємо бачити речі, а не читати про них. Американці — надзвичайно цікавий народ: вони мають здорову розсудливість, це найхарактерніша їхня риса. Так, так, містере Ерскін, американці дуже розсудливі. Запевняю вас, серед них немає безглуздя!

— Це чистий жах! — скрикнув лорд Генрі. — Я можу пристати на грубу силу, але груба, практична розсудливість — річ нестерпна. Просто непорядно керуватися нею у житті. Це наче підступний удар по інтелектові.

— Я не розумію вас, — сказав сер Томас, заходячись краскою.

— А я розумію вас, лорде Генрі, — з посмішкою пробурмотів містер Ерскін.

— Парадокси по-своєму штука дуже добра, але ж... — почав баронет.

— Це був парадокс? — спитав містер Ерскін. — Я не думав. Що ж, можливо. У парадоксів і правди — один шлях. Дійсність повинна перше показати себе на цирковій линві. Поки істина не стала акробатом, на неї не можна покладатись.

— Боже мій, як ви, чоловіки, любите сперечатись! — озвалася леді Аґата. — Я, мабуть, нізащо у світі не візьму втямки ваших балачок... А на тебе, Гаррі, я така сердита! Навіщо ти намовляєш нашого милого містера Ґрея облишити з Іст-Ендом? Повір, йому б там ціни не було. Слухачам би сподобалась його гра.

— Я хочу, щоб він грав для мене. — Лорд Генрі посміхнувся і, глянувши край столу, вловив палкий погляд у відповідь.

— Але ж вони там такі нещасні, в тому Вайтчепелі, — не здавалася леді Аґата.

— Я можу співчувати будь-чому, крім страждання, — знизав плечима лорд Генрі. — Цьому я вже не можу співчувати. Горе — це щось бридке й відразливе, воно занадто гнітить нас. Модне тепер співчування болеві — страшенно хвороблива річ. Яскраві барви, краса, радість життя — ось що має викликати симпатії людини. А життєві виразки — чим менше про них говориться, тим краще.

— І все-таки Іст-Енд — дуже важлива проблема, — глибокодумно киваючи головою, промовив сер Томас.

— Ви маєте рацію, — погодився молодий лорд. — Але це проблема рабства, а ми намагаємось розв'язати її, звеселяючи рабів.

Політик запитливо подивився на нього.

— Тоді які ж зміни ви пропонуєте? Лорд Генрі засміявся.

— Я не бажаю змінювати в Англії нічого, крім погоди. Мене цілком задовольняє філософське споглядання. Але дев'ятнадцяте століття збанкрутувало через надужиток співчуттів. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоції добрі тим, що зводять людей на манівці, а наука — тим, що не знає емоцій.

— Проте на нас лежить така велика відповідальність, — несміливо докинула місіс Ванделер.

— Страшенно велика, — підтвердила леді Аґата.

Лорд Генрі поглянув на містера Ерскіна.

— Людство сприймає себе надто серйозно — це його первородний гріх. Якби печерна людина вміла сміятись, історія виглядала б зовсім інакше.

— Ваші слова дуже втішили мене, — прощебетала герцогиня. — Заходячи до нашої дорогої тітоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене аніскільки не цікавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись їй у вічі і не червоніти.

— Червоніти — це жінкам дуже до лиця, герцогине, — зауважив лорд Генрі.

— Тільки молодим, — відповіла вона. — А коли червоніє така стара жінка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрі, порадили б ви мені, як знову стати молодою!

Лорд Генрі подумав хвилину.

— Ви можете пригадати, герцогине, яку-небудь велику свою помилку, ще ззамолоду? — спитав він, дивлячись на неї через стіл.

— О, і не одну, на жаль!

— Тоді вчиніть їх усі знову, — поважно сказав лорд Генрі. — Повернути власну молодість — значить просто повторити свої нерозважні вчинки, та й годі.

— Це захоплива теорія! — вигукнула герцогиня. — Я неодмінно скористаюся з неї.

— Це небезпечна теорія! — почулося крізь стулені уста сера Томаса.

Леді Аґата лише похитала головою, але не стрималась від усміху. Містер Ерскін мовчки наслухався.

— Так, — вів далі лорд Генрі, — це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, і надто пізно спохоплюється, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує — за власними помилками й дивацтвами.

Круг столу розлігся сміх.

А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія стала юною і, ввібравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка в заплямованих вином шатах і у плющевому вінку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпин тверезість вайлуватого Сілена. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезне давило, на якому сидів мудрий Омар, і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба.

Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував на собі зосереджені очі Доріана Ґрея, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його сопілки. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнілих очах побиралося задумою.

Нарешті в убранні нашої доби до кімнати ввійшла Дійсність — в особі служника, котрий доповів герцогині, що її екіпаж подано. Леді з жартівливим розпачем сплеснула в долоні:

— Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловіка в клубі і разом з ним поїхати на якісь противнющі збори, де він має головувати. Якщо я спізнюся, він обов'язково розшаленіє, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен. Цей капелюшок у мене надто крихкий — гостре слово може понівечити його. Ні, ні, я мушу йти, люба Аґато. До побачення, лорде Генрі, я захоплена вами, хоч ваші думки й дуже нездорові. Я рішуче не знаю, що й сказати про ваші погляди... Неодмінно заїжджайте коли до нас на обід. Може, у вівторок? Ви вільні у вівторок?

— Для вас, герцогине, я завжди вільний, — з уклоном промовив лорд Генрі.

— О, це і дуже гарно, і дуже погано з вашого боку! — скрикнула герцогиня. — Отже, майте на увазі: ми вас чекатимем.

З цими словами вона велично випливла з кімнати, а за нею і леді Аґата та інші дами.

Коли лорд Генрі знову сів, містер Ерскін підійшов до нього і примостився поруч, поклавши руку юнакові на плече.

— Ви розмовляєте так, що куди там тим книжкам! — сказав він. — А чому б вам не написати від себе книжку?

— Я занадто люблю читати книжки, містере Ерскін, щоб іще морочитись писанням їх. Певна річ, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, і так само фантастичний. Але у нас в Англії публіка цікавиться лише газетами, букварями й енциклопедіями. З усіх народів світу англійці найменше знаються на красі літератури.

— Боюся, ви маєте слушність, — погодився містер Ерскін. — Я й сам свого часу мав намір стати письменником, але давно скинувся цієї думки... А зараз, мій юний друже, коли дозволите мені так вас називати, чи можу я запитати — ви серйозно все це говорили за полуденком?

— Я зовсім забув, що тут говорив, — осміхнувся лорд Генрі. — Мабуть, якісь дурниці?

— Так, і дуже небезпечні. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, і коли що станеться з нашою доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця... Але мені було б цікаво побалакати з вами про життя — знаєте, моє покоління таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завітайте до мене в Тредлі. Там, за чаркою чудового бурґундського, — на щастя, його в мене ще досить, — ви б виклали свою філософію насолоди.

— Це буде чарівно! Візит до Тредлі — велика честь. У Тредлі надзвичайний господар і надзвичайна книгозбірня.

— Ви прикрасите її своєю присутністю, — з ґречним уклоном відповів літній добродій. — Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тітонькою. Мені пора в "Атенеум"*. Це година, коли ми там куняємо.

— Всі ви, містере Ерскін?

— Так, усі сорок чоловік у сорока кріслах. Ми готуємось до засідання в Англійській літературній академії.

Лорд Генрі, сміючись, підвівся.

— А я піду до Гайд-парку.

У дверях його руки доторкнувся Доріан Ґрей.

— Дозвольте й мені піти з вами, — пробурмотів він.

— Але ж ви, здається, обіцяли зайти до Безіла Голворда?

— Я радше пішов би з вами. Мені навіть потрібно з вами піти! Дозвольте мені! І ви обіцяєте розмовляти зі мною весь час? Ваша мова така чарівна, як ні в кого.

— Ой, я вже набалакався сьогодні, — посміхнувшись, заперечив лорд Генрі. — Зараз мені хочеться хіба що дивитись на життя. Коли це вас цікавить — ходімо, подивимось разом.

Розділ IV

Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері.