Принц і злидар - Твен Марк

Джон Кенті, міцно схопивши принца за руку, тягнув його по темному провулку й стиха наставляв:

— Ти, безмозкий дурню, держи язик за зубами. Нікому не кажи, як твоє прізвище. Я вигадаю собі якесь інше, щоб збити із сліду поліцаїв. Гляди ж не проговорись.

А решті він сказав:

— Якщо випадком доведеться розминутися, хай кожен з вас біжить до Лондонського мосту і дожидає інших коло останньої крамниці. А звідти всі ми подамось до Саутверка.

В ту хвилину втікачі раптом виринули з темряви на світло і опинилися серед величезної юрби, що з піснями й танцями товпилася на березі Темзи. Вздовж ріки, скільки оком сягнути, палали яскраві багаття. Лондонський міст і Саутверкський теж були залиті світлом. Уся ріка мінилася й сяяла різнобарвними вогнями. До неба безнастанно звивалися химерні фейєрверки і на землю сипався густий дощ яскравих іскор, обертаючи ніч на день. Скрізь метушився радісний веселий народ. Здавалося, весь Лондон вийшов на гуляння.

Джон Кенті люто вилаявся й скомандував: "Назад!" Та було вже пізно. Усю його родину вмить поглинуло бурхливе море люду і понесло в різні боки. Хоч принца Джон Кенті все ще міцно держав за руку, проте у хлопчика з՚явилась надія на визволення і швидше забилося серце.

Пробираючись крізь натовп, Кенті штовхнув якогось здоровенного човняра, досить уже розпаленого горілкою. Той ляснув Кенті по плечу й сказав:

— Куди це тобі, друже, так приспічило? Сором займатися нікчемними дільцями, коли всі чесні й вірні громадяни святкують.

— А тобі яке діло? — огризнувся Кенті.— Пусти!

— Ні, вибач, не пущу, аж поки ти не вип՚єш за здоров՚я принца Уельського,— сказав човняр, заступаючи Кенті дорогу.

— Ну, давай чарку, тільки швидше.

Навколо товпилася юрба цікавих, і хтось із них гукнув:

— Чашу любові, чашу любові! Хай паскуда вихилить чашу любові, а то ми враз жбурнем його до риб у гості!

І вмить звідкись принесли величезну чашу любові.

Човняр узяв її за одно вушко і, вдаючи, наче б то другою рукою він держить серветку, врочисто подав напій Джонові Кенті. А той за старовинним звичаєм повинен був одною рукою взятися за вільне вушко чаші, а другою зняти з неї кришку. Отже, йому довелося на хвилину випустити руку принца. А хлопець, не гаючи часу, гулькнув у хащу людських ніг і зник. Через секунду його так само важко було б розшукати серед цього бурхливого живого моря, як монету в хвилях океану.

Він зміркував це й не турбувався, що Джон Кенті знов знайде його. Він розумів і те, що цієї ночі місто шанувало замість нього самозваного принца Уельського і що маленький жебрак зловмисно скористався з надзвичайної нагоди й захопив права, належні королівському синові.

Отже в нього був єдиний вихід — пробратися до ратуші, сказати, хто він, і вивести на чисту воду обманщика. Він вирішив дати Томові змогу підготуватися до смерті, а потім, за законами того часу, повісити й четвертувати його як великого державного злочинця.

У РАТУШІ

Королівське судно в супроводі блискучої флотилії велично посувалося по Темзі, прокладаючи собі шлях серед ілюмінованих човнів. У повітрі лунала музика. Вздовж берегів маяло полум՚я святкових факелів. А вдалині у м՚якому сяйві тонуло місто в безлічі великих багать. Над ним стриміли залиті іскристими вогнями шпилі, і з відстані здавалося, що це летять до неба обсипані самоцвітами стріли. Флотилія плила поволі далі, а з берегів вітали її неугавними криками й безупинним гуркотом гармат.

Том Кенті, утопаючи в шовкових-подушках, упивався нечуваними досі звуками й величним, надзвичайним для його очей видовищем. А його маленькі друзі — принцеса Елізабет і леді Джен Грей, що сиділи поруч, не бачили навколо себе нічого особливого.

Прибувши до Даугейта, флотилія попливла по прозорому Уолбруку7 до Баклерзбері повз будинки і під яскраво освітленими мостами, де гульма гуляв народ. Нарешті човни спинилися в басейні, який зветься тепер Бордж-Ярд, у центрі старовинного Лондона. Том вийшов на берег і, минувши з своїм пишним почтом Чіпсайд, рушив найближчим шляхом до ратуші.

Лорд-мер і отці міста, у пурпурових мантіях і з золотими ланцюгами на шиї, врочисто привітали Тома та його маленьких дам і повели їх у велику залу на королівські місця під розкішним балдахіном.

Попереду несли жезл і меч Лондона, а також йшли герольди, сповіщаючи про наближення принца Уельського. Лорди й леді, які мали прислужувати Томові та його подругам, стали за їхніми кріслами.

Коло другого столу сіли придворні вельможі та інші сановники поруч міських магнатів. Члени палати громад розмістилися коло маленьких столиків, розставлених в іншій частині залу. Мармурові велетні Гог і Магог,8 стародавні охоронці міста, байдуже дивилися з висоти своїх п՚єдесталів на церемонію, знайому їм ще з незапам՚ятних часів. Засурмили сурми, герольд сповістив, що бенкет починається, і в високій арці лівої стіни з՚явився товстий дворецький в супроводі слуг, які урочисто несли королівський димучий ростбіф, що так і просився під ніж.

Після молитви Том підвівся (його вже навчили), а за ним і всі інші. З рук принцеси Елізабет, він випив з великої чаші любові, тоді чаша перейшла до леді Джен і потім обійшла весь зал. Так почався бенкет.

Опівночі, коли бенкет був у повному розпалі, почалася одна з тих пишних вистав, якими так захоплювалися в ті часи. Це видовище майстерно описує літописець, який сам був на святі.

"Звільнили місце, і на середину вийшли два царедворці, барон та граф, убрані по-турецькому. На них були довгі, обсипані позолотою халати, червоні бархатні чалми, повиті золотим шнуром, а коло пояса на золотих перев՚язях висіли криві шаблі. Потім з՚явилась друга пара,— знов барон та граф, одягнені за російським звичаєм у довгополі каптани з жовтого атласу з поперечними білими та червоними смугами. На головах у них були сірі хутряні шапки, в руках невеличкі сокири, а на ногах чоботи з загнутими на цілий фут носками. За ними вийшов лорд-адмірал і з ним п՚ятеро вельмож у малинових оксамитових камзолах з глибокими вирізами спереду та ззаду, зашнурованих на грудях срібними ланцюжками. Поверх камзолів були накинуті короткі плащі з малинового атласу, а на головах красувалися капелюхи з фазанячими перами, немов у танцюристів. Ці були вбрані по-прусському. За ними сунуло душ сто факелоносців з чорними обличчями, одягнених, як маври, у червоний та зелений атлас. А далі ринула ціла юрма ряджених. На самому кінці з՚явилися по-маскарадному убрані менестрелі, і почалися танці. Лорди й леді теж пішли в танець, такий шалений, що на них любо було дивитися".

Поки Том з висоти королівського крісла захоплювався "шаленими" танцями й милувався блискучим калейдоскопом нарядних постатей, що, граючи багатством барв, вихором проносилися перед його очима, обірваний, але справжній принц Уельський проголошував свої права і кривди, виказував самозванця і вимагав, щоб його впустили у ворота ратуші. Юрба втішалася цікавою подією, тіснилася вперед і люди прямо вивертали собі в՚язи, щоб тільки поглянути на маленького бунтаря. Потім вони почали дражнити хлопця, знущатися з нього, навмисне, собі на сміх, роз՚ятрюючи його гнів. Сльози смертельної образи навернулися на очі принцові, але він стояв на своєму і з гордою зневагою дивився на бездушний натовп. Нарешті, вражений цілим градом злих, глузливих слів, він вигукнув:

— Гей, ви, темна зграя псів! Знов кажу вам, що я принц Уельський! Дарма, що зараз я самотній і нема у мене друзів, які б пожаліли мене або допомогли мені в біді, однаково я добиватимусь свого.

— Принц ти чи не принц, але хлопчина з тебе бравий і друзі в тебе є,— пролунав чийсь голос коло принца.— Ось один уже стоїть біля тебе. Та кращого друга, як Майлз Гендон, ти, певно, й не знайдеш, даремно тільки ноги битимеш. Не надривай собі горло, друже. Я зараз побалакаю з цими тварюками по-їхньому.

Незнайомець був високий на зріст, гарно збудований і мускулястий. Камзол і штани на ньому були з дорогої матерії, але вже вицвіли й потерлися, а золоті галуни на них геть почорніли. Жабо було пом՚яте й обтріпане, перо на крислатому капелюсі поламане й брудне. Збоку в нього висіла довга шпага в залізних заржавілих піхвах. Весь його войовничий вигляд свідчив, що це бувалий забіяка.

Слова цієї фантастичної особи викликали вибух реготу й насмішок: "Диви! Ще один ряджений принц!" — "Ану, друже, прикуси язика! Бач, який він грізний!" — "А й справді — глянь, як люто дивиться!" — "Відтягніть від нього хлопця… у ставок щеня!"

Під впливом цієї щасливої думки хтось учепився принцові за плечі, але незнайомець миттю вихопив свою шпагу і збив напасника на землю. Навколо закричали: "Вбийте собаку! Бий його! Бий!" Юрба кинулась на воїна, а він, притулившись до стіни, шалено вимахував своєю довжелезною зброєю, його жертви так і падали направо й наліво, але хвиля натовпу бігла по їх розпростертих тілах і з неослабною люттю кидалася на бійця. Здавалося, він от-от загине, як раптом засурмила сурма, пролунав гучний вигук: "Дорогу королівському гінцеві!", і в натовп врізався загін вершників. Усі щодуху кинулися врозтіч, а відважний незнайомець схопив принца на руки і за хвилину опинився у захистку, далеко від юрби.

Тепер вернімося до ратуші. Раптом, покриваючи веселий гамір бенкету, пролунали ясні звуки сурми. І вмить запанувала мертва тиша. Потім почувся чийсь голос. Це вісник з палацу почав читати оповіщення закам՚янілій юрбі. Останні слова він вимовив повільно й урочисто:

— Король помер!

Усі, мов по команді, схилили голови на груди і застигли так в глибокому мовчанні. Потім стали на коліна і, простягаючи до Тома руки, гукнули хором так, що здригнулись стіни:

— Хай живе король!

Бідолашний Том розгублено дивився на закляклу перед ним юрбу, потім, як крізь сон, побачив принцес, що стояли коло нього на колінах, глянув на лорда Гертфорда. І раптом в очах його блиснула якась думка. Він шепнув на вухо Гертфордові:

— Скажи мені по честі й совісті! Коли я зараз віддам наказ, який лише король може віддати, чи буде він виконаний і чи ніхто мені не заперечить?

— Ні, володарю мій, ніхто в усьому королівстві. Твоїми вустами повеліває його величність король Англії.