Гіркий сміх - Вале Пер

Звичайного військового зразка…

– Хвилинку, – перебив його Гаммар. – Скільки часу потрібно було на цю стрілянину? Вистрілити чергу вперед, обернутися, вистрілити назад, знов спрямувати зброю вперед і наново зарядити її?

– Оскільки ми ще напевне не знаємо, яку злочинець мав зброю… – почав був Кольберг, але Гунвальд Ларсон перебив його:

– Близько десяти секунд.

– Як він вибрався з автобуса? – запитав Гаммар.

Мартін Бек кивнув Екові і сказав:

– Це твоє завдання. Прошу.

Ек пригладив сивого чуба, відкашлявся й почав:

– Відчинені були задні двері. Найімовірніше, що вбивця вийшов ними з автобуса. Але щоб відчинити їх, йому спершу треба було пройти до переднього сидіння, простягти руку над водієм або повз нього й повернути ручку.

Ек зняв окуляри, протер їх хусточкою і підійшов до схеми.

– Я звелів збільшити ці два малюнки, – сказав він. – На одному видно всі пристрої, з допомогою яких керують автобусом, а на другому – автомат, який відчиняє двері. На першому малюнку вимикач струму, що веде до системи, яка відчиняє й зачиняє двері, позначений номером п'ятнадцять, а ручка, що відчиняє двері, номером вісімнадцять. Ручка міститься ліворуч від керма, спереду і трохи навскоси від бічного вікна. А сама ручка – ви бачите її на другому малюнку – може мати п'ять різних положень.

– Щось я нічого не второпаю, – сказав Гунвальд Ларсон.

– У горизонтальному положенні, або в першому, обоє дверей зачинені, – незворушно вів далі Ек. – У положенні другому, одна риска вгору, відчиняються задні двері, в положенні третьому, дві риски вгору, відчиняються обоє дверей. Ручка повертається також униз, положення четверте й п'яте, Одна риска вниз – відчиняються передні двері, дві риски вниз – знов-таки відчиняються обоє дверей.

– Коротше, – сказав Гаммар, – особа, яка стріляла з того місця, де вона стояла біля середніх дверей, мусила пройти до переднього сидіння, нахилитися над водієм, що лежав на кермі, й повернути ручку в положення друге. Тоді відчинилися задні двері, тобто ті, що й лишились відчиненими, коли прибула поліція.

Мартін Бек відразу схопився за нитку.

– І справді, є ознаки, які показують, що останні постріли пролунали тоді, коли злочинець відступав проходом до переду автобуса. І стріляв з лівого боку. Один із пострілів, мабуть, влучив у Стенстрема.

– Чисто окопна тактика, – зауважив Гунвальд Ларсон. – Навкружна.

– Гунвальд хвилину тому дуже влучно зауважив, що він нічого не розуміє, – сухо сказав Гаммар. – Бо все це свідчило б про те, що злочинець був обізнаний з автобусом, розумівся на його пристроях.

– Принаймні вмів відчиняти двері, – уточнив Ек.

У кімнаті запала тиша. Гаммар наморщив лоба. Нарешті він сказав:

– Отже, ви вважаєте, що хтось спинився посеред автобуса, постріляв усіх, а тоді просто пішов собі геть? І ніхто не зреагував? І водій нічого не помітив у люстерко?

– Ні, трохи не так, – сказав Кольберг.

– А як?

– Що хтось зійшов задніми східцями з верхнього поверху автобуса із знятим з запобіжника автоматом, – сказав Мартін Бек.

– Хтось, що сидів там якийсь час сам, – додав Кольберг. – Хтось, що очікував найзручнішої миті.

– А як водій знає, що хтось є на верхньому поверсі? – запитав Гаммар.

Усі очікувально глянули на Ека, який знов відкашлявся й сказав:

– На східцях вмонтовано електрокамери. А вони в свою чергу діють на лічильник, що міститься на дошці керування. Після кожного, хто проходить нагору передніми східцями, лічильник додає одиницю. Отже, водій весь час знає, скільки пасажирів сидить нагорі.

– А коли автобус став, лічильник показував нуль?

– Так.

Гаммар трохи помовчав, тоді сказав:

– Ні, це нас не влаштовує.

– Що? – запитав Мартін Бек.

– Таке відтворення обставин.

– А чому? – запитав Кольберг.

– Надто все здається продуманим. Божевільний убивця так докладно не розплановує своїх вчинків.

– Невже? Той божевільний в Америці минулого року застрілив з вежі понад тридцять осіб, – сказав Гунвальд Ларсон. – І геть усе розрахував. Навіть узяв собі їсти.

– Так, – визнав Гаммар. – Але одного він не розрахував.

– Чого саме?

Відповів Мартін Бек:

– Як звідти вибратися.

XII

Через сім годин, о десятій вечора, Мартін Бек і Кольберг усе ще сиділи в будинку поліції на Кунгсгольмсгатан.

Надворі було темно, дощ уже не йшов.

Крім цього, нічого особливого не сталося. Іншими словами, слідство не зрушило з місця.

Поранений у Каролінській лікарні й далі був у тяжкому стані.

Після полудня зголосилися двадцятеро свідків. Як виявилося, дев'ятнадцятеро з них їхали іншими автобусами. Лишився єдиний свідок, вісімнадцятирічна дівчина, яка сіла на площі Нюбру і проїхала дві зупинки, а там пересіла в метро. Вона сказала, що з нею вийшли з автобуса ще кілька пасажирів, що було цілком імовірно. Ще вона впізнала водія. І це було все.

Кольберг знервовано походжав по кімнаті, весь час позираючи на двері, ніби сподівався, що хтось виважить їх і вдереться досередини.

Мартін Бек стояв перед схемою на стіні. Він заклав руки за спину і погойдувався з пальців на п'яти – цю неприємну звичку він набув давно, ще коли патрулював по місту, і ніяк не міг її позбутися.

Їхні піджаки висіли на спинках стільців, а рукави сорочок були позакачувані. Краватка Кольберга лежала на столі, і хоч у кімнаті було не дуже тепло, він пітнів. Мартін Бек закашлявся. Він кашляв довго й тяжко, потім знову втупився в схему.

Кольберг спинився, критично глянув на нього й сказав:

– Ти так кашляєш, що аж страшно слухати.

– А ти з кожним днем усе більше стаєш подібний до Інги.

Тієї миті до кімнати зайшов Гаммар.

– Де Ларсон і Меландер?

– Пішли додому.

– А Ренн?

– У лікарні.

– Ага, справді. Звідти нічого не чути?

Кольберг похитав головою.

– Завтра матимете поповнення.

– Яке?

– Нові сили. З провінції. – Гаммар на хвилину замовк, тоді багатозначно додав: – Вони вважають, що так треба.

Мартін Бек заходився довго й старанно витирати носа.

– Кого? – запитав Кольберг. – Чи, краще сказати, скільки?

– Завтра прибуде якийсь Монсон. З Мальме. Ви його знаєте?

– Я зустрічав його, – сказав Мартін Бек, не виявляючи ніякого захвату.

– Я також, – додав Кольберг.

– А ще вони хочуть спровадити до нас Гуннара Альберга з Мутали.

– То добрий хлопець, – байдуже сказав Кольберг.

– Про інших я. не знаю, – сказав Гаммар. – Хтось, здається, приїде із Сундсвала. Я не знаю, хто саме.

– Ага, – сказав Мартін Бек.

– Якщо, звичайно, ви самі не розгризете цього горішка раніше, – понуро сказав Гаммар.

– Авжеж, – сказав Мартін Бек.

– Факти начебто свідчать про те… – Гаммар не доказав, а пильно глянув на Мартіна Бека: – Що з тобою?

– Застудився.

Гаммар і далі дивився на нього. Кольберг простежив за його поглядом і сказав, щоб звернути розмову на інше:. – Факти начебто свідчать про те, що вчора ввечері хтось застрілив в автобусі дев'ять чоловік. І що злочинець, наслідуючи відомий міжнародний приклад сенсаційних масових убивств, не залишив ніяких слідів, а тому його не спіймали. Він, звичайно, міг накласти на себе руки, але якщо й наклав, то ми про це не знаємо. Ми маємо дві реальні провідні нитки: кулі й гільзи, що можуть привести нас до зброї, якою користувався вбивця, і чоловіка в лікарні, який може опритомніти й сказати, хто стріляв. Оскільки він сидів у самому кінці автобуса, то мав бачити вбивцю.

– Ну так, – сказав Гаммар.

– Це небагато, – мовив Кольберг. – А надто, якщо Шверін помре або виявиться, що він втратив пам'ять. Він дуже тяжко поранений. Ми, наприклад, не знаємо причини злочину. Не маємо жодного порядного свідка.

– Свідок ще може знайтися, – сказав Гаммар. – А причину вбивства також неважко знайти. Масово вбивають людей психопати, а підставою для вбивства часто виявляються їхні хворобливі уявлення.

– Так? – мовив Кольберг. – Меландер знайомиться з науковим боком справи. Мабуть, скоро матиме висновки.

– Наш найбільший шанс… – почав Гаммар і глянув на годинник.

– Це внутрішній пошук, – докінчив за нього Кольберг.

– Саме так. З десяти випадків дев'ять кінчаються викриттям злочинця. Не засиджуйтесь тут довго, це нічого не дасть. Краще, щоб ви завтра були виспані. На добраніч.

Гаммар пішов, і в кімнаті запала тиша. За хвилину Кольберг, зітхаючи, сказав:

– Що, властиво, з тобою діється? Мартін Бек не відповів.

– Згадуєш Стенстрема? – Кольберг кивнув головою і задумливо додав: – Подумати лишень, скільки я того хлопця лаяв за ці роки. А тепер його вбили.

Знов запала тиша. Потім Мартін Бек глянув на Кольберга і сказав:

– Ну?

– Що ну?

– Що робив Стенстрем у тому автобусі?

– Атож. Що він у біса там шукав? Може, дівчину? Ту медсестру?

– І йшов би озброєний на побачення?

– А чому ні? Міг піти й озброєний, щоб додати собі солідності.

– Він був не з таких, – сказав Мартін Бек. – Ти й сам добре знаєш, що не з таких.

– Так, але принаймні він часто мав при собі пістолет. Частіше за тебе. Вже не кажучи про мене.

– Мав. Коли був на службі.

– Я бачив його тільки на службі, – сказав Кольберг.

– Я також. Але ж немає сумніву, що він загинув першим у тому проклятому автобусі. А все ж устиг розстебнути два ґудзики в плащі й витягти пістолета.

– А це свідчить про. те, що він їх розстебнув раніше, – задумливо сказав Кольберг. – Це треба врахувати.

– Так.

– Гаммар щось таке казав на сьогоднішньому відтворенні обставин.

– Еге ж, казав, що в нашій версії щось не в'яжеться: що божевільний не діє за таким докладно розробленим планом.

– Ти вважаєш, що він має слушність?

– У принципі, має.

– А це означало б…

– Що той, хто стріляв, не божевільний чи, швидше, що це вбивство не мало на меті викликати сенсацію.

Кольберг витер з лоба піт складеною хусточкою, поглянув на неї і мовив:

– Пан Ларсон сказав…

– Гунвальд?

– Так, він. Перед тим як піти додому, щоб побризкати собі під пахвами рідиною від поту, він з висоти своєї мудрості зволив сказати, що нічого не розуміє. Не розуміє, наприклад, чому той божевільний не наклав на себе руки або не залишився в автобусі, щоб його спіймали.

– Я вважаю, що ти недооцінюєш Гунвальда, – сказав Мартін Бек.

– Ти так вважаєш? – Кольберг сердито здвигнув плечима. – Ет, все це просто дурниці. І звичайно, стріляв якийсь божевільний. З усього, що ми знаємо, можна зробити один висновок: він тепер сидить перед телевізором і тішиться, що викликав такий переполох, Те, що Стенстрем був озброєний, нічого не доводить, оскільки ми не знаємо його звичок.