Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід

І всі штуки міс Ель-віри були ніщо в порівнянні з тим, що показувала вона. Опинившись посеред линви, Пеппі задерла ногу так високо, що носок її великого черевика дашком завис над головою. Потім трохи опустила ногу й почухала нею за вухом.

Директорові зовсім не сподобалося, що Пеппі виступає в його цирку. Він хотів її спекатися.

Тому покрутив механізм, який натягав линву, сподіваючись, що Пеппі впаде.

Але Пеппі не падала. Вона сіла на линву, немов на гойдалку, й почала гойдатися все швидше й швидше, аж поки нарешті пустила линву й стрибнула просто директорові на спину. Той так злякався, що забігав по арені.

— Оце то кінь! — гукнула Пеппі. — Але чому тобі не почепили червоної китиці на гриву?

Проте час було вже вертатися до Томмі й Анніки. Пеппі зіскочила з директора й сіла на свій стілець, чекаючи, коли почнеться новий номер. Та номер трохи затримувався, бо директорові спершу довелося напитись води й зачесати чуба. Нарешті він знов з'явився на арені, вклонився публіці й сказав:

— Шанофний пані й панове! Сарас ви попачите найпільше тиво сфіту! Найтущий чолофік сфіту, Тужий Атольф, якого ніхто ще не переміг. Путь ласка, шановний пані й панове, ось фін!

І на арену вийшов величезний чоловік у трико тілесного кольору, підперезаний леопардовою шкурою. Самовпевнено всміхаючись, він уклонився публіці.

— Тивіться лишень, який м'яси, — сказав директор і поплескав Дужого Адольфа по руці там, де під шкірою видималися горбом м'язи. — А тепер, шанофний пані й панове, я хочу запропонувати вам один цікавий річ! Хто з фас сважиться посмагатись із Тужим Атольфом, хто з фас сважиться перемогти найтужчий чоловік у сфіті, той дістане сто крон! Сто крон тому, хто переможе Тужий Атольф, шанофний пані й панове! Прошу фиходьте на арену!

Але ніхто не вийшов на арену.

— Що він каже? — запитала Пеппі. — Чого він говорить так незрозуміле?

— Він каже, що той, хто кине додолу того чоловіка, дістане сто крон, — пояснив Томмі.

— Я могла б його кинути додолу, — мовила Пеппі, — але мені його шкода, він такий симпатичний.

— Не хвалися, бо не кинеш, — заперечила Анніка. — Він же найдужчий чоловік у світі.

— Так, він найдужчий чоловік, — погодилася Пеппі, — але ти забула, що я найдужча дівчинка

в світі!

Тим часом Дужий Адольф підіймав важкі тягарі й гнув грубі залізні прути, щоб показати, який він дужий.

— Ну, шанофний пані й панове, — гукнув директор цирку, — якщо спрафті нема такий, хто пажає саропити сто крон, я сховати їх сопі то кишені!

І він помахав асигнацією в сто крон.

— Ну, це вже мені не подобається! — заявила Пеппі й перелізла через бар'єр на арену.

Директор цирку, побачивши її, зовсім осатанів.

— Киш, погане тіфчисько, щоп я тепе тут не пачив! — засичав він.

— Чого ти такий лютий? — дорікнула йому Пеппі. — Я тільки хочу поборотися з Дужим Адольфом.

— Тут не місце тфій виприк! — крикнув директор. — Іти геть, щоп Тужий Атольф не почуф тфій сухвальство!

Проте Пеппі обминула директора й підійшла до Дужого Адольфа. Вона потиснула його велику руку й сказала:

— Ну, давай поборемося з тобою.

Дужий Адольф витріщив на неї очі, нічого не розуміючи.

— За хвилину я починаю! — попередила його Пеппі.

І справді почала. Вона міцно схопила Дужого Адольфа за стан, і не встиг ніхто отямитись, як кинула його на мату. Дужий Адольф відразу схопився на ноги. Він був червоний як рак.

— Ура, Пеппі! — гукнули Томмі й Анніка. І всі глядачі також закричали;

— Ура, Пеппі!

Директор цирку сидів на бар'єрі і з люті стискав кулаки. Але ще більше лютував Дужий Адольф. Він зроду не зазнавав такої ганьби. Але зараз він покаже цій рудій дівчинці, що таке сила. Дужий Адольф кинувся на Пеппі, схопив її за стан, але вона стояла непорушна, мов скеля.

— Ану ще раз! — підбадьорливо мовила Пеппі. Потім випручалася від нього, і за мить Дужий Адольф знов лежав на маті. Пеппі постояла, чекаючи, поки він підведеться. Довго їй чекати не довелося. Адольф люто крикнув, скочив на ноги й кинувся на неї.

— Гура-бура-бом! — вигукнула Пеппі. Публіка в залі почала підкидати шапки, гупати ногами й кричати:

— Ура, Пеппі!

Коли Дужий Адольф утрете напав на Пеппі, вона підняла його над головою і на витягнених руках обнесла навколо арени. Потім кинула на мату й притримала коліном, щоб він не підвівся.

— Ну, друже, більше, мабуть, з тобою не варто морочитися. Принаймні веселіше вже не буде.

— Пеппі перемогла! Пеппі перемогла! — закричали глядачі.

Дужий Адольф ганебно втік з арени, а директорові довелося підійти до Пеппі й простягти їй сто крон, хоч він мав такий вигляд, наче хотів її з'їсти.

— Прошу, люпа панно, — сказав він. — Ось сто крон.

— Навіщо мені цей папірець? — зневажливо мовила Пеппі. — Візьми його собі, як хочеш.

Вона вернулася на своє місце і сказала Томмі й Анніці:

— Цей сирк нудний, а трохи подрімати завжди корисно. Збудите мене, коли знов буде потрібна моя допомога.

Пеппі відкинулася на спинку стільця й заснула. Вона солодко сопіла собі, поки блазні, ковтачі ножів і заклиначі змій показували своє мистецтво Томмі, Анніці та іншим глядачам.

— Але все-таки мені здається, що Пеппі виступала краще, — прошепотів Томмі Анніці після вистави.

ДО ПЕППІ ЗАКРАДАЮТЬСЯ ЗЛОДІЇ

Після події в цирку в цілому містечку не лишилось людини, яка б не знала, що Пеппі страшенно дужа. Про це навіть написала газета. Але мешканці інших місцевостей, певна річ, не знали, хто така Пеппі.

Одного темного осіннього вечора повз віллу "Хованка" йшло двоє волоцюг. То були небезпечні злодії, що вешталися по країні й роздивлялися, де можна щось поцупити. Вони побачили світло у вікні вілли й вирішили зайти попросити по шматку хліба з маслом.

Пеппі саме того вечора висипала в кухні на підлогу всі свої золоті монети, щоб порахувати, скільки їх є. Монет було так багато, що вона однаково не могла б їх порахувати, але все-таки часом пробувала, бо любила, щоб у всьому був лад.

— Сімдесят п'ять, сімдесят шість, сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев'ять, сімдесят десять, сімдесят одинадцять, сімдесят дванадцять, сімдесят тринадцять, сімдесят сімнадцять... Ох, у мене аж шия затерпла! Мабуть, є якийсь інший спосіб рахувати, бо ж хіба так можна порахувати стільки золота. Ага, згадала — чотириста, тисяча.

Тієї миті почувся стук у двері.

— Заходьте, як хочете, а як ні, то не заходьте! — крикнула Пеппі. — Я нікого не силую.

Двері відчинилися і волоцюги зайшли до кімнати. Можете собі уявити, як вони витріщили очі, коли побачили руду дівчинку, що сиділа посеред підлоги й рахувала золото.

— Ти сама вдома? — хитро спитали вони.

— Не сама, — відповіла Пеппі. — Ще є пан Нільсон.

Звідки злодіям було знати, що пан Нільсон— це мавпа, яка тепер саме спала в зеленому ліжечку, вкрита ляльковою ковдрою. Вони подумали, що Нільсоном звати господаря вілли, й мовчки перезирнулися. їхній погляд означав:

"Ми заглянемо сюди трохи пізніше".

А Пеппі вони сказали:

— Ми зайшли спитати, котра година.

Вони так розхвилювалися, що зовсім забули про хліб і масло.

— Ви такі великі, а не знаєте, котра година? То відгадайте, що це таке: цокає і йде, а до дверей не дійде. Може, ви теж знаєте загадки, то загадайте й мені якусь.

Злодії подумали, що Пеппі надто мала й не вміє визначати час за годинником. Вони повернулися й вийшли.

— Що, не вгадаєте, га? Ніколи не чули такого собі "цок-цок"? А ще питаєте, котра година, коли не знаєте, що таке годинник! Але нічого, йдіть собі здорові, — сказала Пеппі й знов заходилася рахувати гроші.

Злодії поставали надворі, потираючи руки з радощів.

— Ти бачив коли стільки грошей? Ну й ну! — сказав один.

— Еге ж, нам пощастило, — озвався другий. — Треба тільки почекати, поки це дівчисько й той Нільсон поснуть. Тоді зайдемо до хати й заберемо все.

Вони посідали під дубом. Сіяв дрібний дощик, злодіїв мучив голод, і чекати було не дуже приємно, але думка про гроші додавала їм бадьорості.

Поступово в сусідніх будинках гасло світло, але у віллі "Хованка" й далі світилося. Пеппі саме надумала вчитись танцювати твіст і не хотіла лягати, поки не опанує цього танцю. Нарешті і в її вікнах стало темно.

Злодії ще трохи почекали, щоб пан Нільсон устиг міцно заснути. Потім крадькома підійшли до кухонних дверей і приготувалися відімкнути їх своєю злодійською відмикачкою. Один із них— він звався Блюм — несамохіть натиснув на ручку. Виявилося, що двері не замкнені.

— Глянь, які дурні люди, — прошепотів він товаришеві. — Не замкнули на ніч дверей!

— Тим краще для нас, — відповів другий злодій, високий чорнявий чоловік, якого знайомі звали Шибайголова Карлсон.

Шибайголова Карлсон засвітив кишеньковий ліхтарик і злодії зайшли до кухні. Там було порожньо. А в кімнаті поряд спала Пеппі й стояло лялькове ліжечко пана Нільсона.

Шибайголова Карлсон відчинив туди двері, обережно зазирнув усередину й прислухався. З кімнати не долинало ніяких звуків, і він почав водити навколо ліхтариком. Коли пучок світла впав на ліжко Пеппі, злодії побачили на подушці ноги її страшенно здивувалися. Бо Пеппі, як завжди, сховала голову під ковдру, а ноги поклала на подушку.

— Це, мабуть, та сама дівчинка, — прошепотів Шибайголова Карлсон. — До того ж вона міцно спить. Але де, по-твоєму, спить той Нільсон?

— Пан Нільсон, з вашого дозволу, — почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі. — Пан Нільсон спить у ляльковому зеленому ліжечку.

Злодії спершу так злякалися, що хотіли дременути, але потім до них дійшов зміст слів Пеппі: пан Нільсон, виявляється, спить у ляльковому ліжечку! Вони освітили ліхтариком ліжечко й побачили в ньому мавпу, вкриту ковдрою. Шибайголова Карлсон не міг утриматися від сміху.

— Блюме, — сказав він, — пан Нільсон, виходить, мавпа! Га-га-га!

— Так, а ви думали, що він молотарка? — почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі.

— Хіба твої тато й мама не вдома? — запитав Блюм.

— Ні, не вдома, їх ніколи не буває вдома.

Шибайголова Карлсон і Блюм так зраділи, що аж замурчали з утіхи.

— Послухай, дівчинко, — мовив Шибайголова Карлсон, — вилізь на хвилину, нам треба побалакати з тобою.

— Ні, я сплю, — відповіла Пеппі. — А ви що, хочете й мені загадати загадку? Коли так, то спершу відгадайте мою: що то за годинник, який іде, йде і ніяк до дверей не дійде?

Але Блюм рішуче підійшов до ліжка й стягнув з Пеппі ковдру.