Фантастична ніч - Цвейг Стефан
Я зупинився посеред площі і з головою занурився у цей хаос, наповнив ним свої вуха й очі: ці вибухи галасу, цей пекельний безлад заспокоювали мене, бо заглушали мій внутрішній неспокій. Я спостерігав, як служниці у надутих вітром сукнях з дикими криками радості злітають на качелях високо в небо, як помічники м'ясників задоволено опускають молоти на силоміри, захриплі голоси перекрикують галас натовпу і шарманок, мавпячими жестами закликають публіку до своїх павільйонів, як усе це кипить і перемішується з бурхливим життям натовпу, сп'янілого від музики, миготіння ліхтарів і власного тепла, яке випаровували тисячі розігрітих людських тіл. Відтоді, як я сам ожив, відразу ж почав помічати вітальність інших. Я відчував пристрасть мільйонного міста, яка за ці кілька недільних годин виливається назовні бурхливим та гарячим потоком, розігріває сама себе і перетворюється на тупе, тваринне, але в чомусь здорове, жваве монолітне задоволення. До мене весь час хтось торкався, чиїсь тіла терлись об мене, їхня гарячковість потроху передавалася й мені: мої нерви напружилися, збуджені різкими довколишніми запахами, і я потроху також почав розділяти це всюдисуще загальне сп'яніння. Уперше за багато років, а можливо, і вперше у своєму житті я опинився всередині такого натовпу, відчув над собою владу людської маси, настрій якої невідворотно захоплював і мене, примушував підкоритися. Мені здавалося, ніби прорвало якусь дамбу і тепер у моїх жилах курсував невпинний потік, який сполучав мене з цим світом, і мені захотілося знищити всі, й навіть ці останні бар'єри між собою і цими гарячими чужими тілами, щоб злитися з ними воєдино. Із пожаданням чоловіка я вдивлявся у глиб цього велетенського лона, з пожаданням жінки очікував на ласку, доторк, поклик, обійми, – майже як у далекій юності. Тепер я прагнув якомога швидше влитися у це живе і пристрасне тіло, відчувати свій зв'язок із пульсуванням, сміхом і подихом чужої пристрасті, розтектися цими спільними артеріями, стати маленьким безіменним гвинтиком могутнього механізму, якоюсь непомітною інфузорією у смітнику людства, істотою, яка тремтить від жадання і поблискує серед міріад собі подібних, – розчинитися у цьому казані, зірватися, мов стріла з туго натягнутої тятиви лука, вивільнити власну напругу кудись у невідомість, у далеке самотнє небо, у недосяжний колективний рай.
Тепер я знаю: тоді я сп'янів. У моїй крові кипіло все разом: стукотіння молоточків на каруселі, приємний і звабливий жіночий сміх у відповідь на доторк чоловічих рук, музика, шарудіння суконь. Кожен звук гострим камінцем влучав у мене, а потім ще раз виблискував червоним, пролітав повз скроні, я відчував кожен доторк, кожен погляд загостреною чутливістю нервів (як під час морської хвороби), але все це потім зливалося у відчуття п'янкої єдності з масою. Я не можу описати свій тодішній складний стан словами – мабуть, найближчим до цього було б таке порівняння: звуки, галас та емоції переповнювали мене, і я почувався, немов машина, яка поспішає всіма своїми коліщатками, щоб уникнути страшного тиску і вибуху, від якого за лічені хвилини може розлетітися на друзки її казан. Кінчики моїх пальців тремтіли, у скронях стукотіло, горло стискало і душило від хвилювання розігрітої крові – після багаторічного сну почуттів мене раптом охопила гарячка, яка могла спалити мене дощенту. Я усвідомлював, що мушу негайно розкритися, випустити пару зсередини словом, поглядом, поділитися з кимось, вилитися в розмові, звільнитися – якось урятуватися від цього твердого закостенілого мовчання, яке відділило мене від теплої, бурхливої, живої маси. Уже кілька годин поспіль я ні з ким не розмовляв, не потискав нікому руки, не відчував на собі чийогось питального чи співчутливого погляду, а тільки застигав під тиском того, що трапилося, моє хвилювання змушене було мовчати. Я ніколи раніше не відчував такої сильної потреби поділитися своїми переживаннями з кимось, з іншою людиною, як тепер, посеред тисячного, десятитисячного натовпу, який оточив мене теплом і словами, але так і не зробив мене своєю частинкою. Я нагадував людину, яка мучиться спрагою посеред моря. І при цьому я щомиті бачив, як інші люди на моїх очах, праворуч і ліворуч, заговорюють одне з одним і знайомляться, сходяться в пари, ніби ртутні кульки, які зливаються разом, і це тільки підсилювало мої муки. Мені було заздро дивитися на молодих хлопців, які без зайвих церемоній, проходячи повз дівчат, зачіпали їх словом, а за мить уже брали попід руку, як жінки й чоловіки знаходили одне одного в натовпі і як небагато їм було потрібно для знайомства: кивок голови під час катання на каруселі, випадковий погляд, і незнайомі ще мить тому люди починали спілкуватися одне з одним. Можливо, через кілька хвилин вони знову розійдуться назавжди, але між ними утворювався якийсь зв'язок, їх щось об'єднувало, вони знаходили щось спільне, і саме цього мені так бракувало в той момент. І я, такий досвідчений у світських розмовах, я, кого шанували і любили у високому товаристві, який добре знався на етикеті, я згорав зі страху і сорому заговорити з якоюсь пишнозадою служницею, боявся, що вона сміятиметься з мене, я опускав очі, коли чийсь погляд випадково зупинявся на мені, хоча сам мучився бажанням перекинутися з кимось бодай словом. Я не зовсім розумів, чого хочу від інших людей, але не міг і залишатися далі на самоті, продовжувати горіти у своїй гарячці. Але всі дивилися повз мене, усі погляди скеровувались кудись далі, ніхто не хотів спілкуватися зі мною. Раптом до мене підійшов дванадцятирічний хлопчина в обдертому одязі: у його погляді відбивалося світло ліхтарів, він пожирав очима карусель із дерев'яними кониками. Його рот був відкритим від захоплення: мабуть, у нього не було більше грошей, щоб покататися, і він міг насолоджуватися тільки криками та сміхом інших. Я похапцем підбіг до нього і запитав, при цьому мій голос чомусь тремтів і зривався:
– Можливо, ви також хотіли би проїхатися?
Він здригнувся, подивився на мене, і в його погляді чомусь був страх, потім почервонів і втік, не сказавши і слова. Навіть босоногий хлопчисько не хотів, щоби я зробив для нього щось приємне. Мабуть, у мені було щось дуже чуже, я відчував це, тому не міг злитися з натовпом і плавав у ньому, ніби краплина олії у воді.
Але здаватися було ще рано. Я більше не міг залишатися на самоті. Мої ноги пекли у запилених лакових черевиках, у горлі дерло від різкого ядучого диму. Я озирнувся: праворуч і ліворуч поміж групками людей можна було побачити невеличкі острівці зелені, буди з наїдками та напоями, столи, накриті червоними скатертинами, дерев'яні лави, на яких сиділи незаможні міщани за пивом і недільними сигарами. Мені закортіло до них, адже ці незнайомі між собою люди, зустрівшись за одним столом, легко вступали в розмову. Тут було трохи тихіше, ніж довкола. Я підійшов ближче і пошукав поглядом стіл, а потім вирушив до одного, за яким сиділа сім'я міцного пузатого робітника – його дружина, двоє жвавих доньок та маленький хлопчик. Вони кивали головами, жартували, за їхніми задоволеними безтурботними поглядами було приємно спостерігати. Я ввічливо привітався, взявся за бильце стільчика і запитав, чи можу сісти біля них. І їхній сміх миттєво обірвався – вони трохи помовчали (так ніби кожен чекав, поки інший дасть дозвіл говорити далі), а потім жінка, яка теж враз посерйознішала, сказала:
– Звичайно! Прошу вас!
Я сів і відразу ж відчув, що зіпсував загальний настрій: тепер за столом панувало напружене мовчання. Я не наважувався підняти очі від червоної картатої скатертини, на якій було повно плям та острівців розсипаної солі і перцю, але відчував, що всі вони уважно спостерігають за мною. І я нарешті збагнув, хоча і запізно, що надто вишукано вбраний, як для такого місця, – елегантний костюм, паризький циліндр, перлина у сірій краватці. Моя елегантність та дорогі парфуми примушували тутешню публіку ніяковіти і сприймати мене як чужинця. І це мовчання п'яти людей змусило мене вп'ястись очима у стіл, опустити голову і все уважніше розглядати червону картату скатертину, раз по раз перераховувати на ній кількість червоних і чорних квадратів. Мені було соромно, і я не наважувався ні підняти очі, ні підвестися з-за столу. І коли кельнер нарешті приніс моє пиво, я відчув велике полегшення. Переді мною поставили важкий кухоль, тож тепер я вже міг наважитися ворушити рукою і кидати обережні погляди вбік. І справді, усі п'ятеро уважно спостерігали за мною, без ненависті, але з помітним відчуженням. Наївним інстинктом свого соціального прошарку вони відчували, що я вдерся у їхній грубий світ, бо шукаю тут чогось, що не можу знайти у своєму оточенні, що мене привела сюди не любов і не симпатія, не просте бажання потішитися недільним спокоєм і випити пива, а якась незрозуміла їм пристрасть, яка викликає недовіру. Так само як не повірив мені хлопчина біля каруселі і не прийняв мого подарунка, так само як мене вперто не зауважували тисячі безіменних людей у натовпі і мимоволі вороже реагували на мою елегантність та світськість. Але тим не менше я відчував, що якби мені вдалося знайти просте, людське слово і почати з нього розмову, батько або мати обов'язково відповіли б мені, а дівчатка всміхнулися б, тоді я міг би піти з хлопцем постріляти до тиру навпроти і відчути справжню дитячу радість. І через п'ять-десять хвилин я би вже вивільнився зі своєї звичної ролі, і втягнувся б в атмосферу буденної розмови, і навіть викликав би певну довіру. Але я не міг підібрати такого слова, моє горло душив цілком невиправданий, але сильніший за мене сором, і я сидів за столом біля цих простих людей із опущеним поглядом, ніби злочинець, мучився тим, що своєю непроханою присутністю зіпсував їм останні недільні години. І це напружене сидіння стало мені карою за багаторічну зверхність, з якою я проходив повз тисячі таких столів і мільйони таких простих людей за ними, заклопотаний лише власним успіхом у колі рівних собі. Тому тепер я відчував, що прямий шлях до них для мене закритий, їхня проста манера розмовляти недоступна мені тепер, коли я так хотів відчути себе не чужинцем, а своїм серед них, і цю стіну між нами вже не зруйнувати.
І хоча я звик почувати себе вільно, тепер сидів напружений і перераховував червоні і чорні квадрати на скатертині стола, аж поки знову не прийшов кельнер.
