Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Вона у мене в спальні. Побіжи та принеси її мені.

Гладкий хлопець пішов у суміжну кімнату і через хвилину повернувся звідти з табакеркою і з обличчям таким блідим, якого ніколи не було в жодного гладкого хлопця.

— Що трапилося з тобою, хлопче?— гукнув здивований Вордл.

— Нічого,— пробелькотів Джо.

— Мабуть, ти бачив там привид? — спитав старий джентльмен.

— Або хильнув чогонебудь, — висловив думку Бен.

— Думаю, ви маєте рацію, — шепнув через увесь стіл Вордл. — Він — п'яний, я певен того.

Бен Елен відповів, що така і його думка. Цей джентльмен бачив силу випадків зазначеної недуги, і тому Вордл переконався, що враження, яке вже з півгодини снувалося в його голові, правильне, і прийшов до висновку, що гладкий хлопець п'яний.

— Попильнуйте його кілька хвилин,— шепнув Вордл.— Зараз побачимо, так воно чи ні.

Безщасний юнак обмінявся десятком слів з містером Снодграсом, і той благав прислати когось, щоб визволити його, а тоді випхнув хлопця разом з табакеркою, боячись, що через довгу відсутність посланця його викриють. Хлопець, поміркувавши кілька часу із дуже збентеженим обличчям, вийшов з кімнати й подався шукати Мері.

Але Мері, переодягнувши свою пані, пішла вже додому, і гладкий хлопець повернувся ще більше стурбований.

Вордл і містер Бен Елен перезирнулися.

— Джо! — сказав Вордл.

— Тут, сер.

— Чого це ти виходив?

Гладкий хлопець розпачливо глянув в обличчя кожного й пробелькотів, що не знає.

— А! не знаєш; га? — повторив Вордл. — Передай сир містерові Піквіку.

Містер Піквік, бувши в чудовому настрої, чарував усіх за столом, а тепер провадив жваву розмову з Емілією та містером Вінклем, чемно схиляючи голову, вимахуючи лівою рукою, щоб підсилити свої зауваження, і весь сяючи ласкавою усмішкою. Він узяв трохи сиру і збирався поновити перервану розмову, коли гладкий хлопець, перехилившися, щоб голова його була на одному рівні з головою містера Піквіка, показав великим пальцем через плече собі й скривив гримасу, огиднішої й жахливішої за яку не кривлять навіть у різдвяних пантомімах.

— Боже мій! — скрикнув містер Піквік. — Що за?.. — і він спинився, бо гладкий хлопець уже випростався й удав, ніби спить.

— В чім річ? — спитав містер Вордл.

— Якийсь чудний хлопець, — відповів містер Піквік, дещо знервовано поглядаючи на Джо. — Може, воно і неприємно, але я починаю думати, що він не сповна розуму.

— О, містер Піквік, бога ради не кажіть цього! — враз скрикнули Арабелла з Емілією.

— Звичайно, я не зовсім певний цього, — відповів містер Піквік серед загальної мовчанки й стурбованих поглядів, — але манери його просто лякають мене. Ой! — містер Піквік аж підскочив. — Перепрошую, леді, він тільки но якимось гострим струментом штрикнув мене в ногу. Він таки, безперечно, збожеволів.

— Він — п'яний!— гримнув містер Вордл. — Подзвоніть! Покличте коридорних і Він — п'яний.

— Я не п'яний, — зарюмав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п'яний.

— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних!— гукав старий джентльмен.

— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.

— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.

— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.

— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдюжини голосів.

Гладкий хлопець зітхнув, безпорадно глянув на двері спальні й суглобами вказних пальців утер дві сльози.

— Що ти мав сказати йому? — напосідав Вордл, трясучи хлопця.

— Облиште, — промовив містер Піквік, — дозвольте, я сам поговорю з ним. Отже, що ти мав переказати мені, голубчику.

— Я хотів шепнути.

— Ти, напевне, хотів відкусити йому вухо, поганцю,— догадався Вордл. — Не підходьте до нього. Він божевільний. Подзвоніть. Нехай його заберуть звідси.

Крик загального здивування спинив містера Вінкла, що простяг уже руку до дзвоника. З спальні вийшов ув'язнений закоханець і, ввесь червоний від замішання, чемно вклонився товариству.

— Алло! — скрикнув містер Вордл, випускаючи з рук комір гладкого хлопця.— Що це значить?

— Я сидів у сусідній кімнаті відтоді, як ви повернулися, сер, — пояснив містер Снодграс.

— Еміліє, дитинко моя, — з докором у голосі промовив містер Вордл.— Я ненавиджу брехню та ошуканство. З твого боку це неделікатність і невдячність. Я не заслужив такого, Еміліє.

— Татусю, — відповіла Емілія. — Арабелла знає... кожен тут знає... Джо знає... Я до цього не причетна. Август, бога ради, що ж ви мовчите?

Містер Снодграс, який тільки й чекав, щоб його вислухали, зараз же розповів, як опинився в такому прикрому становищі; як саме побоювання викликати розбрат у родині змусило його уникати містера Вордла, коли той увійшов; як він хотів вийти через інші двері, але вони були зачинені на ключ, і тому він мимоволі залишився. Становище його, правда, прикре, але тепер він найменше шкодує за ним, бо має, принаймні, нагоду заявити перед їхніми спільними друзями, що щиро й глибоко кохає доньку містера Вордла; щасливий сказати, що почуття це — взаємне, і що якби між ним і нею прослалися тисячі миль або котив свої хвилі океан, то й то він не міг би забути хоч на момент тих щасливих днів, коли вперше... і так далі.

Давши собі полегшення, містер Снодграс знову вклонився, подивився всередину свого капелюха й попрямував до дверей.

— Стійте! — гримнув містер Вордл.— Чому ж, в ім'я всього того, що...

— Спалахує, — делікатно підказав містер Піквік, який думав, що закінчення буде гірше.

— Гаразд: того, що спалахує, — згодився на заміну Вордл, — не сказали ви мені цього з самого початку?

— Або не звірились на мене? — додав містер Піквік.

— Та годі вже вам, — стала на захист містера Снодграса Арабелла. — Яка користь питати про це тепер, коли ви придбали гарного зятя і налякали своєю лютістю всіх, крім мене? Стисніть краще йому руку та звеліть дати йому обідати, бо він хоче їсти. А головне — пийте зараз же вино, бо, доки ви не вип'єте своїх двох пляшок, ви просто нестерпні.

Добродушний старий джентльмен ухопив Арабеллу за вухо, безсоромно поцілував її, ніжно поцілував свою дочку і дружньо стиснув руку Снодграсові.

— Щодо одного пункту, то вона безумовно має рацію,— сказав старий джентльмен.— Подзвоніть, щоб принесли вина.

Вино прибуло, і одночасно прибув і Перкер. Містер Снодграс обідав за окремим столом, а по обіді підсунув свій стілець ближче до Емілії без найменших заперечень з боку старого джентльмена.

Вечір пройшов прекрасно. Маленький містер Перкер був у чудовому настрої, розповідав смішні історії і співав сумних пісень, більшість яких потішала не менше, ніж його анекдоти. Арабелла була чарівна, містер Вордл — надзвичайно веселий, містер Піквік — доброзичливий, містер Бен Елен — галасливий, закохані — мовчазні, містер Вінкл — балакучий, а всі разом — дуже щасливі.

Розділ XLII

Важлива нарада містера Піквіка з Семюелем Веллером, у якій бере участь і родитель останнього. Несподіване з'явлення джентльмена в сюртуці тютюнового кольору.

Містер Піквік сидів у себе сам, міркував про багато речей і думав, між іншим, як допомогти юному подружжю, непевне становище якого викликало в ньому постійне хвилювання та жаль. В цей час у кімнату нечутно ввійшла Мері і, наблизившись до стола, промовила:

— Вибачте, сер. Там унизу стоїть Семюел і питається, чи може зайти до вас його батько.

— Звичайно,— відповів містер Піквік.

— Слухаю, сер, — сказала Мері й легенькою ходою рушила до дверей.

— А він давно вже чекає? — спитав її містер Піквік.

— О, ні, сер. Вони тільки но приїхали. Сем каже, що більше ніколи не проситиме у вас відпустки, сер.

Може, Мері зрозуміла, що переказала цю новину із запалом трохи більшим, ніж годилося б; може, побачила вона добрячу усмішку на обличчі містера Піквіка,— ми не знаємо. Тільки гарненька покоївка опустила голову й стала пильно розглядати ріжечок свого хвартушка.

— В кожному разі попросіть їх сюди зараз же,— сказав містер Піквік.

Мері з полегшенням зітхнула й побігла виконувати розпорядження.

Містер Піквік обійшов два-три рази круг кімнати і, потираючи собі лівою рукою підборіддя, здавалося, заглибився в думки.

— Ну, що ж, — лагідним, але трохи сумним тоном сказав він нарешті, — це — найкращий спосіб, яким я можу винагородити його прихильність до мене та вірність. Хай воно буде так. Така вже доля старої самотньої людини, що всі, хто оточує її, прив'язуються до когось іншого і кидають її. Я не маю ніякого права чекати, що зі мною буде інакше. Ні, ні, — веселіше вже додав містер Піквік, — то були б невдячність і себелюбство. Мушу почувати себе щасливим, мавши нагоду так добре влаштувати його. Та я й щасливий. Безперечно щасливий.

Містер Піквік так поринув у ці міркування, що стук у двері повторився три чи чотири рази, перше ніж він почув його. Поквапливо сівши й прибравши свого звичайного милого вигляду, він дав проханий дозвіл, і до кімнати вступив Сем Веллер у супроводі батька.

— Радий, що ви повернулися, Сем, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Веллер?

— Дуже, добре, дякую, сер, — відповів удівець.— Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Спасибі, цілком здоровий, — сказав містер Піквік.

— Я хотів перебалакати з вами, сер, якби ви могли ласкаво приділити мені хоч п'ять хвилинок, сер.

— З охотою приділю, — відповів містер Піквік.— Дайте стілець вашому батькові, Сем.

— Спасибі, Семі, я вже й сам підцупив, — сказав містер Веллер, беручи стілець. — Надзвичайно гарна година, сер, — зауважив старий джентльмен і сів, поставивши капелюх на підлогу коло себе.

— Чудова, — погодився містер Піквік. — Саме літня.

— Я й кажу, — сезонна година, сер, — ствердив містер Веллер. Тут старого джентльмена напав страшенний кашель, а коли напад минувся, він почав хитати головою та підморгувати до свого сина і зробив навіть кілька загрозливих жестів, чого Сем Веллер уперто не хотів бачити.

Помітивши, що старий джентльмен почуває себе трохи ніяково, містер Піквік удав, ніби розрізає аркуші книги, яка лежала коло нього, і терпляче чекав, поки містер Веллер дійде мети свого візиту.

— Ніколи не бачив я такого дражливого хлопця як ти, Семі, — обурено глянув на сина містер Веллер,— ніколи за життя мого.

— А що ж він робить, містер Веллер?— спитав містер Піквік.

— Він не хоче починати, сер, — пояснив містер Веллер.